Легенда про калину

В давнину жила дівчина.
Звали дівчинку КАЛИНА.
Якось бачить – край дороги
Сів дідусь – втомились ноги.

А що сонечко пече –
Та ніде сховатись.
Голівоньку напекло –
Треба підніматись.

Дівчинку старий побачив
І сказав КАЛИНІ:
«От  якби тут кущик ріс,
А чи деревина»…

І пішов собі тихенько.
КАЛИНА ж швиденько
До лісочку подалася,
Там стебло тоненьке
Викопала й край дороги
Його  посадила.   
Потім довго і щоденно
Поливать ходила.

Так проходять дні та тижні,
Кущ все розростався.
Якось знов дідусь з’явився –
Назад повертався.

Кущ могутній він помітив
Та й сів відпочити.
На кущеві вже ягоди,
А не білі квіти.

Відпочив дідусь,  він встав
І промовив щиро:
«Хвала добрим тим рукам,
Що кущ посадили».

Підійшла якраз КАЛИНКА,
Кущ їй уклонився,
Щось зашепотів тихенько
Й на плече схилився:

«Хочу, хочу тебе, люба,
Про щось попрохати:
Можна мене, КАЛИНОНЬКО,
Твоїм ім’ям звати?»

Дівча лагідно всміхнулось
І сказало дзвінко:
«Добре, ти будеш КАЛИНА,
Я буду – КИЛИНКА».

І з тих пір калина всюди –
В парках, край хатини.
Всім дарує тінь та радість –
Дорослим, дитині.

А у ягідках червоних
Насіння маленьке,
Воно формою так схоже
На добре серденько.

Радимо і вам, малята,
Цей кущ шанувати,
Посадити край віконця,
Щодня поливати.

Бо відомо: України
Немає без верби й калини.