Я чую крик, я бачу кров.
Таке б не бачити віками!
Але життя руйнують знов:
Штовхають на війну з братами.
Я бачу матір у сльозах,-
Учора вбили її сина.
Тримає лист в своїх руках
І мовить: "Я ж життя просила!"
І це життя вже непотрібне
Ні їй, ні кожній з матерів,
Що сина втратила... Не видно
Цього буття всіх кольорів.
Стоїть вона коло могили
І каже: "Забери скоріш!
Думки про тебе полонили,
Перед очами знов стоїш."
Прийшла додому. Там нікого.
На постіль прилягла поспать.
Вже день пройшов. Пішла до нього...
До свого сина "спочивать".
Говорять люди - "Все минає!".
Але не знають, що - не все...
Один від болю помирає,
А інший - біль в собі несе.
Дивлюся я і сльози ллються,
Хоч звуть мене всі - Кам'яна.
Вони вже більш не обіймуться...
У цьому винна ти, Війна!
27 марта 2015
Вiйна
© Copyright: Упир Валентина Валериевна, 2015
Свидетельство о публикации №115032911483
Свидетельство о публикации №115032911483
Рецензии