ИХ було двое

Їх двоє було
білий та рудий, як сонячне проміння,
поговорить зі мною,
і відверніть моє коріння.
та й замість темряви даруйте щастя
і біля поїзду не відпускайте.
я вас боюсь.
та бути хочу з кимсь у серці,
як намистини в нитці,
як пелюстка в ружі
забутися в обіймах червня.
що з того, що немає сили
покрити голови у чорне,
зробити ще один- у прірву,
відволіктися всього болю,
що нам немає більше міста,
закрилися улюблені кофейні,
і ми закрилися від всього, звісно,
і не в останнє це й не вперше.
Роздався гучний дзвоник
десь у лівій скроні,
і запалав мій вогник
у синь небесної долоні.
Глянь, вороння по колу,
а на душі так наполегливо спокійно,
бо скину знов на втому,
і не помітять діти.
згадайте ще раз. скільки років
пройде крізь нас цей пил,
що назвемо любов'ю,
що роз'їдає нас колючими дротами,
залякує хвилинами розлуки.
То й що з того, що я німа,
сліпа
одного?
та відчуваю,
що серце б'ється швидше й швидше
злітаючи до самої блакитті,
що луки проливаються в століття,
своєю піснею наповнюють простори
однокімнатної, де ми з тобою.
але
їх було двоє
перший - родникова прохолода,
чи спалах горизонту на зорі,
там, де панують тиша, розум й спокій,
а інший-
вільна птаха на просторі,
нема канонів і нема обмеженнь.
не спати. всі клітини
пронизує собою, і рве
в шматки
і вже нічого більше.
я забуваю сни,
видіння, мари,
ваші очі.
і згадую своє минуле,
таке невдале до любові,
і несумісно-несуттєве
на сьогодні хочу;
бути, дихати, творити
знов пів на першу
я стомилась, і все ж,
в моїй душі якимось чином,
два паростки пробились.