Н ч

Ніч, чого ти така тиха сьогодні?
Чого ти не кажеш про головне?
Дерева ламкі і загадково сонні,
Небо зіркове і трохи тьмяне.

Ми вийшли з якоїсь чергової вечірки,
І темрява звалилася на нас зненацька.
Чого ти така неправдоподібно тиха?
Чому закриваєш всі свої нещастя?

Я падала не раз на твою землю,
Ми маємо п’яну спільну мову,
Коли на твоїх деревах виростає зелень,
Ми не отримуємо кислороду.

І ти зараз така байдуже тепла,
Як люди, які по тобі ходять,
Вони ховаються у твоїй темряві
Та зустрічають світло у своїх пригодах.

Я впевнена, що ти мені брешеш,
І зірками падають твої сльози,
Людьми керують чужі інтереси,
А ти все знаєш і грієш їх постаті.

І люди їдуть на війни і страти,
І ти огортаєш їх спогадами
Про запальні і свіжі нічні гулянки,
Про рішучу романтику, про вічну молодість.

Я знаю щось про твої дерева,
Про ці ледве помітні жести,
Ти будеш приходити кожного вечора,
Ти будеш дивитися на цей безлад.

І кожною травинкою твого тіла,
І кожним шматком твого цементу,
Ти розумітимеш, що все це незмінне,
Та кожного разу зірки будуть падати в землю.

І час пробіжить, неначе куля в польоті,
І буде нова зброя і нові війни,
І якась п’яна дівчина подивиться вгору,
І наївним розумом щось зрозуміє.

А ти мовчатимеш далі і далі,
І історія рухатиметься по колу,
Збираючи в купу чужі повстання,
Відправляючи на смерть нових героїв.

Спотворюючи чужі емоційні картини,
Штовхаючи на голодування і зради,
Знімаючи про все це неправдоподібні фільми,
Даючи владу тим, кому начхати.

А ти дивитимешся на нас темним
Закутаним в зірки змореним небом
І питатимеш, може їм так легше,
А може взагалі їм так і треба.

Ти не виходитимеш за рідний розклад,
І будеш битися зі своїми думками,
І твій прихований темний розпач
Розлітатиметься чужими снами.

Я знаю щось про твою шкіру,
Я бачу твоє приховане світло,
І знаю, що попри цю зіркову зливу,
Ти все ще чекаєш на якесь диво.

І кожного разу огортаючи місто,
І кожного разу наповнюючи повітря,
Щось штовхає тебе не тікати,
Щось штовхає тебе розуміти.

Ти вибач, що я до тебе лізу,
І що я знову дурна і п’яна.
Страх, як іржа, що з’їдає залізо.
Він не виходить вдень, ввечері чи зранку.

Тому я тут, у твоїх нетрях,
Посеред війни і чужих прибутків.
Як не втомлюється твоє небо?
На що ти чекаєш і що ще буде?