Подорож пустелею

«То дійсно щастя,то кохання справжнє!» -
навколо чутно лиш пусті слова
про вічну єдність, про любов безмежну,
що ваші долі линуть разом в майбуття…

Стежки зникають: хто куди прямує?
Блукаєш сам по собі навмання.
Вбиваєш смуток й радісно кайфуєш,
бо вже не бачиш сенс у почуттях.

Ти йдеш крізь простір темної пустелі
самотності, безвиході й надій.
Катує спрага, наче навіжена,
все, як у пеклі , наче в кулі вогняній.

Тамує подих раптом щось несамовите,
перед очима чи то рай чи лиш фантом...
Оаза щастя, де стрічає діловито
безкрилий янгол, що лиш грає свою роль.

Тут острів…пальми й папороті квіти -
Есенція краси і щастя відчуття.
Не так давно ми всі були, як діти,
тепер – лиш ілюзорності чуття.

Вже байдуже на джерело – лиш вбити спрагу,
хоч і солона, хоч брудна, гірка…
Біжиш в нікуди - де знайти наснагу,
що знов лунає, наче хвиля навісна?

Все зникло. Так,лише міраж пронісся,
і квітка папороті в’яла на піску.
У серці жовтий колір, навколо лиш узлісся,
і байдуже на ту любов гнилу й низьку.

А посеред пустелі лиш крем’яний камінь,
пекельним сонечко промінням обпіка,
зникає той, що розцвітав роками
і зверху небо чисте, а туга – легка.

— квітень 2014