Лина Костенко Берестечко Часть 18

Лина Костенко «Берестечко»

Часть 18

ВЕЩУНЬЯ СТАРАЯ СОВСЕМ ЗАТОСКОВАЛА.
Не варит зелье, не колдует. Нет.
А мне бы написать опять универсалы,
Иль качку дикую загнать бы в очерет.

СТРЕНОЖЕННЫЙ МОЙ КОНЬ ТИХОНЬКО ТРАВКУ ЩИПЛЕТ.
А оружейник нанизал плотву на нить.
«Vae vicitis!» - пусть проигравший сгинет! 
Так римлянам бродяга говорил.

ТАК И ЖИВУ, ЗАБЫТЫЙ И РАЗБИТЫЙ,
В лесу топчусь я в каменном мешке.
А где-то, словно пробкой в старый бутель,
Толкают сплетни. Сплетни обо мне.
            Пускай болтают. Будь то им отрадой,
             Потоки брани, как источник жития!
              Пусть отбелит душа, когда ей надо,
               Святую правду в бурной речке бытия.

А ВЕРИЛ ЛИ Я ИСКРЕННЕ В ПОБЕДУ?
В ТАКОЙ КРОВАВОЙ, ЯРОСТНОЙ БОРЬБЕ.
Конечно, верил! Только в Бога верил!
И людям верил… как и самому себе.


В ПРОТИВНИКАХ _ ДО ДВЕСТИ ТЫСЯЧ ВОЙСКА,
Движенья вышколены, и блестит броня.
Там было всё… И даже крест мальтийский,
И на щите «тевтонская свинья».

И в Берестечке нечисть вся собралась.
Служаки рьяные, любимцы королей.
За деньги куплены, и даже немец Страус
Охотился за жизнью там моей.

Там был французик с модною прической,
И лях, и угрин, и литвин, и сакс.
Правители, вожди униженных народов.
Не видят правды от таких мытарств!

Лилось вино… Писали промемории,
Несли и чушь и откровенный бред.
Поддьячие, дьячки и подкомории,
Значительные. Важные им вслед.

Достойные, маститые в строй стали.
Ржеч Посполита тоже в списках том.
Драгуны, пешие. Конечно же гусары.
Повадились шалить в краю моём.

Мои войска не поняли вначале,
Как победить их? Ведь везде броня.
Но не боялись мы придурков тех из стали,
Где натуральною лишь жопа их была.
Сверкали перья. Колыхалась Божья Матерь,
Сверкали сталь. Локтей маслаки.
Попробуй сталь такую проломить ты.
Красавцы, рыцари… Не то, что козаки!
И шлем, нагрудник. Сбито всё, влитое.
Коней привыкли тоже защищать.
А мы лишь в свитах. Но, сражались, как герои
Без рукавов… Чтоб легче было их рубать.

Была у них и миска для купели.
Постели были, как лебяжий пух.
Звенят бокалы и бренчат тарели,
Фаготы-флейты ублажают слух.
Оружье в камнях всё и в позолоте,
Штаны приталенные, кони с бахромой.
Златые кубки. Души не оплёванные,
И вина разные, меды и зверобой.

Но, хоть в мехах, ты тля, индюк в плюмаже,
Ты западный Батый моей земли.
Быть может, этот бал кровавый вам покажет,
Как на костях ходили в пляску вы.

ЧЕГО МОЛЧИТ МОСКВА? МОСКВЕ НЕТ ДЕЛА!
Мы щит Европы, мы свой крест несём.
Она разочек хмыкнуть то успела.
Иль нас… Иль мы кого-то разобьём.

Сполна осилим горести и муки.
А час придёт, безвыходный наш час.
Она по-барски нас возьмёт на руки…
И пальчиком пошевелить не даст!

ПОСЛЕ ДОЖДЕЙ ВОРОНЫ ЗАБЛЕСТЕЛИ,
Распелись птицы тонким голоском.
Душа поёт. И ни за кем истосковаться не успел я.
На самом деле? Не уверен в том!

Гетманычи мои осиротели дважды.
За мачеху простите. Неумело выбирал.
Познал я многое и был в плену однажды,
Унижен был. От этого и умирал.

Особенно теперь, во времена гетманства,
Я честь берёг… и дома, и в боях.
Поэтому в злобЕ спивалось панство,
Известна была им печаль моя.
 
Осиротел. Я не был сам собою,
Пил тяжело и думал об одном.
Как на смех меня подняли до боя,
И, что козацтво думает о том?

А больше всех смеялся Вишневецкий.
Моё несчастье смаковал подлец.
И этот шляхтич сам был шлюхой первой,
Знал всё, как будто сам на гору влез.

Ему не ведомо такое слово – совесть!
Он не молчал, засунув гордость в тьму.
И первому, кому я отомстить готовлюсь,
Конечно же «привет» пришлю ему!

Пан Канцепольский с виду недотёпа.
И умным я его не назову.
Мозги он всем запудривал так ловко,
Что верили такому болтуну.
             Зато – красавчик. Но рахит субтильный.
              Как будто был в амброзии омыт.
               А я, как неотёсанная глыба,
                Которой край полесский знаменит.
Князь Еремия – тот лицом не вышел.
Чванлив и горд сей важный господин.
Лицо его лишь злобной злостью дышит,
И выглядит… как черствый старый блин!
Его лицо уж очень бледное, пустое.
И уверяю, не запомнилось оно.
Когда бы не было то рыло очень злое,
Ну а глаза уж были злее самого.
Зрачки колышут виселицы новые,
Химерно бровь его серпом висит.
Тех глаз, увидев, уж никто не забывает,
Лицо вам ни о чём не говорит.

Фирлей – дедок, облитый медом,
Сидел, кунял в своём шатре…
Ему б не следовало б с Ганимедом
Макать в гербатку сухари.
Читает книги по латыни,
Обвил вокруг всё паутиной.

Вещает он всё больше, больше,
Болтает он за дело Польши.
Хотя и дружит с головой,
Но командир он – никакой!

А был ещё посол заморский. Облитый
Маслом блин весной.
Чернецкий – с чёрным ртом и идиот притом. 
Был Страус длинноногий, Хубальт заводной.
Пшепюрский был. Проныра и немного патриот.

Потоцкий пыжился и топотал ногами,
Трухляв, как пень, похож он на сову.
Как будто ум ему сплошь белыми стежками
Пришили. И набили в голову.

Был Лянскоронский – полное барыло!
С опухшей мордой, как пивной баняк.
Уж лучше б он молчал, не говорил бы,
С женой пройдохой. Да и сам гульнуть мастак.

Жена Яремы с именем Гизельда
Забавы лишь одни. Ведь хороша собой.
Но их любовь не видится мне вечной.
И верности там нет ведь никакой!

Король уверен, то жена не смеет
Ходить налево, лгать и изменять.
Двойное имя жёнушка имеет.
Её Марией и Луизой звать.

          Осталась девственной ещё и в первом браке.
           И мыслить о грехе ей не дано.
            Года идут. И ей не стать гулякой.
             Король спокоен… То то и оно!

Пусть Бог простит злословие моё.
Не буду больше! Все, перестаю.
Они смеялись, обсуждая мой позор.
И я им всем оформил приговор!

 
*****


Костенко Ліна «Берестечко»

Частина 18

СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.
Не варить зілля, не віщує. — Ет!
Хоч би послав кому універсала.
Чи дику качку збив у очерет.
СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ
Зброяр плотву на нитку нанизав.
"Vae vicitis!" — горе переможеним! —
як той заброда римлянам сказав.
ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ
в ліси, в це лігво кам'яне.
А десь, мабуть, як пику в бутель,
чутки викривлюють мене.
Хай гомонять. На це немає ради.
Ковбані слів отруйні для пиття.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.
…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ
в такій тяжкій нерівній боротьбі?
Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.
І вірив людям. Людям і собі.
На мене йшло до двіста тисяч війська.
Державний крок, важучий від броні.
Було там все — і навіть хрест мальтійський,
і срібний щит "тевтонської свині".
Зівсюди все під Берестечко пхалось.
Охочий світ служити королям.
І наймані полки. І навіть німець Страус
мені у саме центро поціляв.
Там був француз, розчесаний на проділь.
І влох, і угрин, і литвин, і сакс.
Принижені вожді принижених народів
послів не мають від таких моцарств.
Пили вино. Писали промеморії.
П'яніли від своєї маячні.
Підскарбії, підчаші, підкоморії.
Коронні, польні, зацні і значні.
Достойники, мостиві, рейментари.
Ще й посполите рушення юрми.
Кварцяне військо, рейтари, гусари,
а особливо ті ото — з крильми.
Спочатку наше військо й не второпало,
як з ними битись, що така броня, —
в залізо геть закуте одоробло,
є тільки те, чим сісти на коня.
Вгорі перо, на грудях Божа Мати.
На ліктях сяють срібні маслаки.
Таке залізо спробуй проламати.
Оце вояк! — не те що козаки.
Шолом, нагрудник, все на нім як влито.
У нього й кінь захищений як слід.
А ми — у свитах. Куці чорні свити.
Рукава — й ті, щоб вільно, — навідліт.
За ним везуть ще й миску для купелі.
Він тоне в постіль, як в лебедій пух.
Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.
Фаготи-флейти ублажають слух.
Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.
Штани вузькі, незручні для ходи.
Оздобні кубки. Душі не зацьковані.
Угорські вина і старі меди.
Шовкова тля, індики гонорові,
землі моєї західний Батий! —
чи, може, в битві, на бенкетах крові
тобі згодиться кубок золотий?!
А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.
Ми — щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа —
де двоє б'ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, —
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.
ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.
Співає пташка голосом тонким.
Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.
Але спинись. Чи й справді ні за ким?
Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.
За мачуху простіть, погано вибирав.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.
А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.
Я дбав про честь і дома, й на війні.
Отож воно й пило, насмішкувате панство,
бо знало, чим дошкулити мені.
Я спопелів. Я вже не був собою.
Я тяжко пив і думав про одне.
Щоб так на глум, напередодні бою,
перед козацтвом виставить мене!
Найбільше насміхався Вишневецький,
моїм нещастям втішена пиха.
Той розум не шляхетний, а шляхетський,
усе привчений бачити зверха —
не здатен був сумлінням всовіститись,
помовчати, зборовши свою тьму.
І коли б я хотів кому помститись
в житті своєму, то найперш — йому;
Пан Конєцпольський зроду недоріка,
а вже такий заникуватий став,
що поки слухать того чоловіка,
то вже би грубу книгу прочитав.
Зате вродливий. Там таке субтельне.
Там наче хто в амброзії умив.
Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —
немов од скелі брилу одломив.
Князь Єремія той не дуже.
      Той не привабливий з лиця.
Воно у нього зле, байдуже, —
      щось од вчорашнього млинця.
Бліде, холодне, невиразне.
Не пригадаєш, скільки б раз не
дививсь на нього.
                Але очі —
як буре небо в сірім клоччі.
А то прокотить по лицю —
як блиск остиглого свинцю.
В зіницях зашморги гойдає
химерно вигнута брова.
Лиця ніхто не пригадає.
Очей ніхто не забува.
Фірлей — то дід, улитий медом.
Сидів, куняв там у шатрі.
Йому б уже не з Ганімедом
вмочать в гербатку сухарі.
Читає книги по-латині.
Дзижчить як муха в павутині.
Говорить слушні дід слова,
усе за Польщу вболіва.
цей хоч до правди не глухий,
зате командувать плохий.
Був ще посол заморський, масний як леміщаник.
Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.
І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.
Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.
Потоцький бадьорився, подриґував литками.
Старезний вже, подібний до сивої сови, —
так наче йому розум хтось білими нитками
рідесенько і швидко пришив до голови.
А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,
там на такому пиві настояна пиха!
І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.
В самого жінка добра, і сам не без гріха.
Яремина Ґризельда, то пані дуже слічна.
Все танці та забави. Красуня врешті-решт.
Буває, не без того. Але любов їх вічна.
Там хто кому не вірний, уже не розбереш.
Король, той має жінку, що в гречку не полізе.
Та честь його не вронить, не пустить під укіс.
Вона в нього й Марія, вона в нього й Луїза.
У них у всіх Марії в додаток до Луїз.
Вона була цнотлива й за першим чоловіком
їй щось таке гріховне й на думку не спаде.
Та й те сказать, властиво воно б уже й за віком.
Так що король за нею уже не пропаде.
Хай Бог простить, злослівником стаю.
Не буду більше, вчасно схаменувся.
Вони сміялись на ганьбу мою.
А я на їхні цноти усміхнувся.