Весна. Вже ніби тепло стало,
Та визнати я мушу -
Воно не гріє душу,
Просто тепло стало,
Та й усе.
І вийшли люди із своїх хатів,
Як величезна однорідна маса.
І на обличчях в них такі гримаси,
Що не впізнав би в них людей,
Якби й зхотів.
Змучені, розгублені і злі.
Нічого не значущі нулі,
Піщинки в морі часу.
Одним словом - біомаса.
І я в тій біомасі розчинилась.
І терпіть навчилась,
І вірити у краще.
В якесь примарне "краще"
Вірити навчилась,
Як віслюк останній.
Я не жаліюсь і не плачу,
Бо ж, нібито, терпляча,
Лиш мучаюсь одним питанням мимоволі:
Чи вистачить снаги
Побачити далекі береги
Своєї долі?
(25.02.15)
Весна...
© Copyright: Алена Жорницкая, 2015
Свидетельство о публикации №115022811967
Свидетельство о публикации №115022811967
Рецензии