Маринка Катеринка

Після Перемоги я повернувся додому, в рідний Чернігів.
 
Не впізнав. Хотілося кинутися як на війні в бій,  щоб все налагодити, привести в порядок зруйноване місто. Оселився у незнайомому будинку, влаштувався на роботу. Мене, як солдата і як людину, що залишила поле бою і мирно ступає по землі, ніяк  не могла покинути думка: «А що діялось тут, у Чернігові, коли я звільняв Київ, Польщу, Німеччину?»  Я прийшов на згарище. А душі людські витерпіли? А хіба можна поламати душу людини? А дитини?  Душа вічна. Її топчуть, спалюють, рвуть, б’ють, а вона дихає, плаче від горя, сміється від щастя, невмовима, незгасима, бо вічна.

Я бачив смерть солдатів, моряків, я знав, як багато людей загинуло під час війни, як помирали дорослі і діти в концтаборах від голоду, від нелюдських умов життя. Моя сусідка, вже старенька бабуся, пережила страшний воєнний час, тому жаліла мене; готуючи що-небудь для себе, пригощала мовчки. А я не питав її про сім ю, тому що не знав, як вона до цього віднесеться. Тому більше слухав. Картопля, тільки що зварена в кожушках, здавалася мені духмяною, пара приємно лоскотала ніс, я насолоджувався їжею. Інколи старенька варила борщ. І це було для нас святом. Чомусь їв я завжди повільно. І за цей час сусідка встигала розповісти мені будь-яку історію. Розповідала мені про все, що трапилося з нею під час війни. Я уважно слухав її. Думки відносили мене назад, я  уявляв собі картини війни і потім довго не міг заснути. Стара наче приворожила мене своїми розповідями.

Надходив вечір, і перед моїми очима поставала нова подія або епізод з чужого життя. Я не стомлювався. А потім я прийшов до думки, що треба записувати почуте, все не можна запам’ятати.

Пройшли роки, сусідки давно вже немає на світі. В мене підростають онуки. Інколи я так, як робила моя сусідка, розповідаю їм по пам’яті, або зачитую свої повоєнні записи.

Доньки часто приходять до мене, щоб допомогти мені, і їсти наварять, і приберуть у квартирі. А я не можу намилуватися ними, моїми Маринкою і Катеринкою, вони давно вже дорослі, а для мене, як діти.

Ввечері виходжу на вулицю подихати свіжим повітрям перед сном, і як завжди зупиняюсь на Красному мосту подивитися на річку, гай. Вуличний рух мені не заважає, хоча тролейбуси гудуть майже над самим вухом. Все замовкає: місто, природа, люди. І я чую з глибини часу голос моєї повоєнної сусідки: «У 41-ому році зима була дуже холодною, з сильними морозами. Сніг наче примерз до землі. Дерева навіть не рухались, коли дув вітер, бо майже по верхів я були засипані снігом. Вузенька річка під мостом замерзла. У мирний час тут каталася діти, везучи один одного на санчатах. Інколи лід тріщав, з вереском усі кидалися в різні боки, падали, всі сміялися, хтось провалювався під лід, його витягали, кричали, проводжали додому. Ще й  вигадували різні історії, які розповідали в школі, сусідам. Зима володіла душами і тілами людей. Після уроків діти бігли на Стрижень подихати свіжим повітрям, погратися в сніжки.»
Чи була серед них та дівчинка, що назавжди залишилась в спогадах місцевих жителів? Якою вона була?  Веселою, жвавою? Або сором’язливою? На той час їй було приблизно 10 років. Сусідка не пам’ятала точно її ім’я, хтось називав дівчинку Маринкою, хтось Катеринкою. Казали, що вона була світловолоса, з тонкими кісками, сірими очима, худенька, тисячі таких дівчаток можна зустріти в Україні.

Під час війни батьки її були зв’язані з партизанами.
Я навіть почав розшукувати їх, але безрезультатно. Я знав, що брат її вчиться в школі, але в якій? У кого сестру звали Марина чи Катерина? Ніхто не признавався. А чому?

І знову чув я голос своєї старої сусідки: «Сніг рипить під ногами. В село йду. Треба міст перейти. А на мосту німці з автоматами, нікого не пропускають. Один з них став переді мною, кричить, стукає автоматом прямо в груди. Дивлюсь: людей ціла юрба, а всі мовчать. На снігу кров людська, дорослого чи дитини? Поранили чи вбили когось? Німець знімає з плеча автомат і хоче стріляти. Люди відступають.

А на снігу лежить дівчинка. Мертва. Поряд порожній кошик. Мабуть, убили її за те, що вона в кошику несла.  Обшукали дитину і вбили. Шепочуться люди: Катеринка. А підійти бояться. День лежить Катеринка, другий, третій. Німці чекали, що підійдуть батьки. Може й підходили. Тільки здалека дивилися на свою дитину, на її пошматоване тіло. Що вони думали, що відчували?»
Мої думки переплітались з думками моєї сусідки: «А, може, вони зовсім  не прийшли жодного разу?» Цю думку я відкидав. Прийшли. Один раз, щоб більше їх не бачили німці. Навіть попрощатися з нею  не могли по-людськи, по-батьківськи. Куди  поділась Маринка-Катеринка, тиждень пролежавши на мосту? Була викинута на смітник? Чи на лід Стрижня? Чи склювали її ворони? А, може,  розтанув сніг, і тіло Маринки-Катеринки понесла вода з Стрижня в Десну, з Десни у Дніпро, з Дніпра в Чорне море, а звідти в океан. Ця думка була нереальною, але  якось мене заспокоювала.

Чого мої очі не надивилися за війну! Плакав, коли мій товариш помирав. Я не бачив, як убили Маринку-Катеринку. У моїй душі  піднімалася хвиля гніву. Дівчинка жива, а не мертва, жила в моїй уяві. Хіба можна прощати смерть дитини? Вона б стала дорослою, вивчилась на лікаря, інженера або вчителя, була б гарною господинею, ніжною матір’ю.

А її мати?  Як їй жилося після війни? Я ніколи не знайду відповіді на це запитання. Дівчинка нікого не видала. Лежить на снігу, очі закриті, вже ніколи їх не розкриє, не засміється, не встане, не протягне до матері свої рученята. Губи білі, щічки білі від морозу. Ручки голі, без рукавичок, кров на  сніг витікає з рани. Сум і жаль.

Є легенда, як свята Катерина віддала своє життя заради служіння людству.

     Вічна їй пам’ять.