наше кiно

я прошу будь ласка, розкажи мені казку,
де ти зі мною і за руку з тобою
йдемо десь далеко.
я вже викурив всі сигарети, зібрав всі монети
на останній квиток. їде поїзд, лунає гудок,
а мені так нелегко
від тебе поїхати і десь тихо зникнути
з твого життя, де нема каяття
більш для мене.
ти залишишся на пероні, а я у вагоні
серед мертвої тиші писатиму вірші
про кохання
скажене.

і колись ми згадаємо,
що давно вже не маємо
щастя того, що раніше.
разом ми зникнемо
і мабуть колись звикнемо,
але від цього нам
тільки гірше.

знайдемо вихід, не зведимо нанівець
те, що залишилось, але ще не кінець
нашого фільму.

коли прийдеш додому і тобі хтось позвоне,
ти трубку не візьмеш, її просто кинеш
з усієї сили додолу.
тихо заплачеш і сама собі скажеш:
"не так я зробила, не правильно жила"
і впадеш на ліжко від втоми.
потім підеш на вулицю, згадаєш ту п'ятницю,
коли ми зустрілись і дивно дивились
один на одного без перестанку.
прокрутиш у пам'яті, думки будуть зайняті
про те, що ми б могли жити, собі не тужити
і зустрічати ранок на ґанку.

ти можливо колись зрозумієш:
зникнуло все і нічого не вдієш,
зламалося, як та стара машина.
але мабуть ми звикнемо,
до того, що зникло
і не зустрінемось
більше очима.

немає тут виходу, звели нанівець,
всі наші старання, а тепер вже кінець
нашого фільму.

23/02/2015