Ми завжди були ми

Ми не розуміли,
чому люди постійно кажуть "я",
а вже ж ми завжди були "ми".

У нас був свій власний шифр на уроках,
чи на перерві,
яким ми обмінювалися через парту.
Є такі шкільні меблі.

А ще в нас були мова,
що не вимовляється,
і не почути не вдавалось нікому,
тому що то була мова жестів.
Три пальці - моє їм'я,
здається, великий, вказівний, і середній.

Коли ми постійно ходили разом,
люди чомусь вважали,
що і сидіти ми також мали разом.
Але ми того не так вже й хотіли.
Нам було нормально,
спілкуватися з іншими, наче вміли.

Коли ми кепкували,
люди чомусь вважали,
що ми один одного не поважали.
Але це дивно,
бо було шось зовсім не зрозуміло,
як воно робиться.
Це наче вміти поважати своє вухо,
чи ніс, чи око.

Нам було смішно,
коли люди плутали імена,
чи сережку у носі,
чи хто має вчитися досі.

Нас дратує,
коли кажуть "привіт" незнайомі люди,
і лізуть питати,
як у тебе справи.
Такі особистості  всюди.

Ми ніколи не розуміли,
чому ми маємо цілуватися на прощання,
чи казати ласкаві слова в привітанні.
Це наче ти все це кажешь собі ж самому,
такій самій людині.
Це наче ти самозакоханий егоїст,
чи забагато вже дивний якийсь альтруїст.

Нам набридає постійно згадувати народження,
бо людей чомусь цікавить,
скільки часу ми провели у чреві окремо.
Але ми тоді не вміли рахувати і не знали,
нащо усім то колись буде треба розповідати.

Нам снилися однакові сни, бувало,
бо ми їх розповідали зранку,
і сюжетів схожих було не мало.

Ми гралися у ляльки без ляльок,
бо нам було цікавіше вигадувати та розмовляти,
ніж тих ляльок тримати,
їм шити речі та одягати.

Нам обом завжди подобалося вірші складати та малювати,
але люди чомусь думають,
що у таких як ми мають бути різні таланти.

Багатьом не зрозуміти ніколи,
як воно, мати близнюка -
коли кожна особистiсть окрема,
але займенник в них постійно "ми".