Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця Лина Костенко
В замёрзших вёдрах дребезжат ледышки.
Село в снегах, ни тропки не найти.
На пальцы груша старенькая дышит –
плоды, наверно, снятся ей в горсти.
Июли снятся, облака и грозы,
души'– ах, чьей же? – промельк у свечи.
А окна спят, стеклом застыли слёзы,
ухваты ищут где-то жар печи.
В печной трубе с дождей-снегов оскома,
плетень упал – ну что тут городить?
Седая память бродит возле дома
и тщится угли счастья оживить.
И дом, и тын, и старенькая груша,
и почерневший с горя огород, –
все грезят о прекрасном и минувшем.
И тропка, по какой один лишь снег идёт.
*****************
Оригинал:
Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця.
Село в снiгах, i стежка анi руш.
Старенька груша дихае на пальцi,
ій, певно, сняться повнi жменi груш.
Iй сняться хмари i липневi грози,
чиясь душа, прозора при свiчi.
А вiкна сплять, засклив мороз iм сльози,
у вирiй полетiли рогачi.
Дощу i снiгу наковтався комин,
і тин упав, навiщо городить.
Живе в тiй хатi сивий, сивий спомин,
улiтку вiн пiд грушею сидить.
I хата, й тин, i груша серед двору,
і кияшиння чорне де- не- де.
Все згадуе оту найкращу пору.
I стежка, по який вже тiльки снiг iде.
Свидетельство о публикации №115021803682
Серж Конфон 2 18.03.2015 19:14 Заявить о нарушении