Нашi дiти знають такi наспiви

Наші діти знають такі наспіви,
в яких янголи йдуть за крило з батьками,
де слова посміхаються: “ми вціліли”,
де нечувана смерть, не існує плями

проти серця, а пам'ять без вирв снарядів.
Наші діти плачуть лише від світла,
що засліплює очі. Незнана зрада
це для них просто птах, а життя – молитва.

Вони хочуть на плівку знімати хмари,
що біжать обважнілим від спеки небом,
і не знають, що в хмарах живуть кошмари
грому й граду, якому життя не треба;

що давно не літають до нас лелеки,
що танцюючий попіл все робить сивим,
що в підвалах щурі, а в очах каліки
віддзеркалюють хижий оскал безсилля;

що вода вже не в змозі точити камінь
поминальний, що вказує шлях до бою…
Наші діти назвуть нас колись батьками,
якщо ми добудуємо міст з тобою

через прірву століть, крізь дражливий острах,
небуття, забуття, де тебе немає…
Знаєш, в небі колись розкопають острів
(так писали ацтеки, а може, майя) –

і туди допливуть тільки наші діти
на блакитних китах, що їдять морошку.
І не зможе ніхто більше не любити,
і вмирати не зможе. хіба що трошки.