Очi солдата

ОЧІ СОЛДАТА

Журбою Маріуполь оповитий,
Бринить туги мелодія сумна.
Його квітуча зелень кров’ю вмита,
Небес блакить затьмарила війна.

Про факт один я чула особисто,
Про це мені юнак розповідав.
Автобус їхав вулицями міста,
Машини безтурботно обганяв.

В салоні тиха музика лунала,
Це був буденний ранок, як завжди,
Біля вікна дівчата щебетали.
Всі їхали по справах, хто куди.

Але автобус, раптом зупинився,
В салон ввірвались п’ятеро солдат.
А самий старший з них не забарився,
Наставив на шофера автомат.

Беззастережним тоном командира
Нахаба всім мовчати наказав.
Погрожуючи смертю пасажирам,
Грабіжник в формі гроші вимагав.

В очах слизнула посмішка в солдата,
Державний прапор жеврів на руці.
Налякані, під дулом автомата,
Усі свої відкрили гаманці.

Молодший хлопець підійшов до жінки,
Вона тримала гроші у руках.
З очей її скотилася сльозинка,
Застукотіло серце у грудях.

Вона дев’яте травня пригадала,
І знову сплив недавній епізод.
Коли війська на танках проїжджали,
Стріляючи безбожно в свій народ.

Душа її від гніву заревіла,
За сльози і пролиту кров людську.
В думках безмовно Господа молила.
Вона бажала смерті юнаку.

Але зустрівшись з кривдником очима,
Побачила скорботу та печаль.
Він зовсім молодий, майже дитина,
У нього погляд чистий, мов кришталь.

Забравши гроші чорною рукою,
Хлопчина карі очі опустив.
Та ледве чутним голосом, з журбою,
Пробачення у жінки попросив.

Відтанула душа і сперло в грудях,
Та сліз гірких клубок у горлі став.
За що ж тоді невинні гинуть люди?
Невже Господь народ наш покарав?

Автобус по маршруту далі їхав,
Та крики чайок додавали сум,
І хвилі шепотіли тихо-тихо,
Наспівував їх пісню вітру шум...

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(лютий 2015)