Не можна звикнути до смертi друзiв

Не можна звикнути до смерті друзiв,
Як звикнути не можна вiйни,
До одиноких наречених, як калина в лузі,
До темної вдовиної туги

До сліз сиріт, що плачуть в полі після градів,
До знищених війною міст і сіл,
До матерів, що посивіли в сорок років,
Не дочекавшись із війни своїх синів

До олігархів, що жирують у маєтках,
Чиновників, які забули  честь і страх,
Весільних церемоній депутатів,
Коли на сході гинуть люди від гармат

Не мають гинути солдати,
Які насправді геть не вояки,
Не можуть мати зірки генерали,
Що знищили армійську міць землі

Обранці, схаменіться! Ви ж народні!
Зробити треба все, що б мали ви
Не можуть бути люди босі і  голодні,
В країні, богом даної землі

Віддайте Феофанію пораненим солдатам,
І цукроварні дітям із війни,
Верніть багатства надр державі,
І знищіть бізнес, що лікує кораблі

Твої де механізми управління,
Державо  академій і наук!
Де Орлик твій, або хоча б Хмельницький,
Щоб збавити країну страшних мук.

Щоб зупинити цю війну криваву,
Віддати матерям синів-солдат,
Залікувати рани на Донбасі,
Забути дати його дітям страшний ад

Створити бізнесу достойнії закони,
І зняти зашморг з його шиї  назавжди,
Щоб жити в Україні стало б честю,
Щоб щастя усміхалось цій землі!