Размова

Татьяна Иванова;Патріоти України - єднаймося

Не плач, кохана, чуєш, я живий. Не міг тобі раніше подзвонити. То був страшний, запеклий, довгий бій, Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись. Утри сльозу й нарешті посміхнися, А ще молись, за нас усіх молись. І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт, Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді: Ми з хлопцями завчили «Заповіт», Під обстрілом читаємо відтоді.

Пробач, ріденька, знову мушу йти. І не питай, куди тепер рушаю. Мене чекають прокляті світи, Коли вернусь я й сам уже не знаю.

Вона в сльозах стискає телефон, Пусті гудки, в душі гроза лютує. Та він живий, то був поганий сон, Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні. Боронить свою землю від навали. Він вже давно не лічить ночі й дні, Він робить все, щоб ми війни не знали!

Не плач, мая ты родная, жывы я! Не мог дагэтуль вестку я падаць... Нам было страшна, цяжка ... ідзе вайна і мы не маем права адступаць...
Парзмаўляй са мной і не сумуй. Слязу сваю ты вытры, пасміхніся. І ты маліся, родная, маліся, за нас усіх, мы ворагаў зруйнуем.
Яшчэ матулі ад мяне ты пакланіся, па ёй таксама вельмі я сумую. Цалуй дзяцей, і бацьку абдымі...Сам не магу пакуль... я, родная, ваюю.
Чытаем бацькаў мы  "Кабзар" ізноў...Там "Запавет" ёсць... ведаеш, цікава нам.   Пад стрэламі чытаем мы яго... і,нават, родная,чытаем мы яго на памяць.
Прабач, я мушу зноў ісці, і не пытай, куды...  не ведаю і сам я, калі вярнуся,мабыць, не скажу, перамагчы нам трэба ... гэтую навалу.
Яна ў слязах сціскае тэлефон, а там гудкі ...і навальніца ў душы лютуе ... але то гэта быў усяго бо толькі сон... і ЁН жывы... яго ЯЕ любоў ратуе.
ЁН недзе там, дзе неба ў агні. Радзіму ЁН бароніць ад навалы. Даўно не лічыць ночы ЁН і дні. ЁН робіць усё, каб мы вайны с табой не бачылі.

Узрушыў верш так моцна маю душу... На Мову перавесці яго мусіла... Такія ж думкі ў нас ...на Беларусі...  баюся будуць вельмі...вельмі хутка...