Сиділа жінка, тихо в хаті,
Темрява на дворі,
Залишилась в хуртовину лиш сама з собою.
Все сиділа, міркувала, як же се зчинилось?!
Чому, колись молодою, з лихом заручилась?
Пригадались тихі зорі, золотаві мрії,
Водограєм розливалась скрізь ріка надії.
Покохала. І понесло. Як вітер по полі,
Та й прогнуло ту дівчину як тонку тополю.
Де ж пропали зорі ясні? Мрій й слідів немає?!
Бо коханий за дружину оковиту має!
Що гадати, я сльзою чарку наповняю,
Я- не діва, а ті мрії... вже не наздогнати.
Я- не дева...
© Copyright: Виталина Петрова, 2015
Свидетельство о публикации №115011406561
Свидетельство о публикации №115011406561
Рецензии