Зiрка на небi, що Сонцем всi кличуть

Зірка на небі, що Сонцем всі кличуть
Дивилась на Землю, на рідне обличчя.
Її турбувала вродлива Дівчина,
Що сльози лила зі сумними очима.
«Чого ти сумуєш, моє Янголятко?» -
Зверталося Сонце до свого Малятка.
Дівчина мовляла невтішно до Сонця.
«Я бачу лиш біль у своєму віконці.
Мої сестри любі сльозами вмивались,
А браття неначе на смерть за збирались.
Я кличу їх серце, прошу зупиніться.
Я так вас люблю, ну хоча б оберніться.
Але ж вони йдуть і мій голос не чують.
Глухі до благань, бо мене ігнорують.
О, Сонце, ти світиш однаково всім
І мудрість вбираєш в себе звідусіль.
Прошу, поможи, заспокоїти душі
Братів і сестер, їх щодня люблю дужче.
Я, ненько, вже вмилась своїми слізьми,
Не можу дивитись як плачуть вони.»
«Ти, донечка мила, моя Україно,
Не край своє серце із жалю надмірно.
В братах твоїх й сестрах любові за край,
Вони тебе люблять, ти вір в це та знай.
За тебе в огонь чи то в воду поринуть.
Для них ти родина, до тебе всі линуть.
Їх душі ще сплять, але згодом минеться.
І світло твоє в їх серцях розіллється.
Їх тільки ніколи самих не кидай
І вір, що наступить тій темряві край.
Ти зрощуй упевненість в їх доброті,
Неначе колосся на рідній землі.
Твій голос родину веде у пітьмі,
Надія на краще запалить вогні.
Любов’ю своєю зігрій кожне серце,
Побачиш і кожне з сердець обізветься.»
І стало так втішно в душі України
Бо знала, що збудуться всі її мрії.
Зраділа Дівчина і Сонцю вклонялась
І світло прийшло бо вона посміхалась.