Летіла вітром в поле воля,
Занедбані бажання й доля!
Закинуті,забуті в плині,
Нащадки роду,що віднині.
Загине тихо наша мить,
Що правдою в устах звенить.
Бринить словами,тихо-тихо,
О горе мені мамо,лихо.
Як мені думку зупинить,
Та змовкнути,закритись знову,
Забуть зневіру та розмову,
Та й сліз не лить,по вам не лить.
Усмішки,де ж мої усмішки,
Прямую я по полю пішки.
Іду,а вітер мов дитя,
Несе роздуми й каяття.
Та дарма це,майбуть що дарма,
Чи то надруга є,чи карма?
Він не питаючись летить,
На мить,на мить,лишень на мить.
Ляжу в траву,напевно ляжу,
Їй я біду свою розкажу.
Порозмовляю як з сестрою,
Уп'юсь вечірньою росою.
І тихо-тихо вгомонюсь,
До рідної землі схилюсь.
Та й заспокоюсь,стихне вітер,
Цілуючи торкнуться квіти.
Обличчя,рук,душою будь,
Любуюсь.В очі заглянуть.
Настане спокій,буде тиша,
Її земля мені напише,майбуть.
(Понкратова.Е.В.)
Майбуть що дарма
© Copyright: Лена Грама, 2015
Свидетельство о публикации №115011109420
Свидетельство о публикации №115011109420
Рецензии