Огида

ОГИДА

Як боляче мені за Україну,
Як соромно мені за земляків.
Ми її діти, ми одна родина,
Чому перетворились на вовків?

Цуралась їх, коли вони скакали,
Кричали: «Хто не скаче, той москаль!»
Народ до братовбивства закликали,
Бо розум давно втратили, на жаль…

І з лозунгами: «Слава Україні!»
Спалили у вогні жінок, дітей!
Вони зганьбили прапор жовто-синій,
Їх бридко уважати за людей!

Їм радісно, коли вмирають люди,
Їх тішить, що руйнуються міста.
Їх душі понівечила отрута,
Мамоні служать, зрадивши Христа.

Ці нелюди давно забули Бога,
Ненависть їхні душі полонить.
Вони до пекла вибрали дорогу,
За їх гріхи Господь їх не простить.

Але злочинцям злочинів не видно,
Сліпі не бачать правди у імлі.
Мені ж на них дивитися огидно,
Та жити з ними на одній землі.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(липень 2014)

       Тоді, у липні 2014 року, я ще жила у Львові та служила у прикордонних військах. Після того, як «Майданівська» хунта отримала перемогу, в Україні почалась громадянська війна. Дивлячись на смерть людей моє серце відчувало тривогу, а мої земляки, не усвідомлюючи наслідків цих страшних подій, тішились та мріяли про щасливе європейське майбутнє. Я пам’ятаю як на роботі, під час обідньої перерви, ми сіли за стіл, увімкнули телевізор та дивилися передачу про обстріл Слов’янська.
       — Ця війна добра не принесе… — Сказала я, дивлячись на зруйновані будинки.
       — А тобі що, тих сепаратистів шкода? — Розсміялась моя співробітниця. — А я б взагалі їх усіх порозстрілювала, навіть їхніх дітлахів не шкодувала. Нема чого їм там плодитися.
       Я подивилася на цю жінку середнього віку і мені стало гидко. Адже у такому поважному віці вже треба розуміти що є добре, а що зле. Але ж ні, вона цього не розуміла…
       Я пообідала, та мовчки пішла у свій кабінет, а по закінченню зміни приїхала додому, взяла листок та написала цей простенький віршик.