Парадаксальная нявыказанасць

Мінуў фатальны год зняволенага сэрца.
У руках маіх - гітара. Ляжаць Яго лісты.

Раздел мою Он душу. Ей дальше не раздеться,
Да только не боюсь я всей этой наготы.

Адзіны чалавек мне большы за сусвет.
Ён беспардонна ўзяў у палон маю іс-то-ту.

Привычным стало мысли исписывать блокноту
И слушать на повторе пророческий куплет:

"Все буде добре...
Все буде добре для кожного з нас".
Я свята ў гэта веру, патрэбны толькі час...

Як мала, мала часу, як шмат трэба зрабіць!
Напрыклад, не памерці ад нерваў і растання,

С утра проснуться, встать и кофе заварить,
Во сне не утонуть в своих воспоминаньях.

Цікава, ці здаралася ў вас хоць раз такое,
Калі сам-на-сам цяжка, у кампаніі - таксама,

Когда внутри - тарнадо, но внешне ты спокоен,
Когда вся жизнь как будто подобие бедлама?

Калі з шалёнай скупасцю змяняе каляндар
Няўмольна доўгі час да палкае сустрэчы,

Когда твоя душа стремглав несётся в яр,
Всё потому, что милый не обнял вдруг за плечи.

Здаецца, што бывае: прырода чалавека.
Нявыказанасць раніць. Сказаць - мо памыліцца?

И ждут нас, как обычно, фанарь, и ночь, аптека.
Исхода, увы, нет. И вновь всё повторится.

А зараз проста сумна, бо слоў маіх не чутна,
Бо я яшчэ не ведаю, як трэба паўтарыць,

Что без Него мне плохо, не нужно, неуютно,
Что без Него, пожалуй, и не за чем мне жить.

Мінуў фатальны год зняволенага сэрца.
У руках маіх - гітара. Вучуся толькі граць.

И грустно, и смешно, что никуда не деться
От собственного чувства. А стоит убегать?


Рецензии