Хвилювання

«Хвилювання душі»

Чому очі твої сумують,
Чи то сонце не миле тобі?
Чи то зорі тебе не чарують,
Чи то місяць не світить в ночі?

Чи пташки по весні не співають,
Чи то літо не шепче пісні?
Чи то хмари тебе не гукають
Посміхнуться веселці в горі?

Восени коли листя злітає
Із величних яскравих дерев,
Коли вітер волосся торкає
Гомін степу до міста несе.

Чому в серці зима оселилась?
Чому зникла усмішка з лиця?
Наче темрява десь причаїлась
І турботам не має кінця.

Розцвіли чарівні хризантеми,
Що неможна відвести очей.
Жовті листя немов діадеми
Приманили до себе людей.

Любо гріє останнє проміння,
Осінь фарбами всюди малює.
І вирують крилаті створіння,
Але погляд нестерпно сумує.

Чому він цій красі не радіє,
Не чарує природи вбрання
І світанок щодня не зігріє,
Та блищить кришталева сльоза?

Моя ніжна, серденько рідне,
Подивись, як все любить тебе,
Як для тебе природа квітне.
Восени знов весна прийде.

Протягну білосніжні крила,
Обійму мов своє дитя. 
Я люблю тебе, моя мила,
Моє сонце, дзвінке янголя.

В твоїм серці розвію смуту
І змахну зі щоки сльозу.
Біля тебе завжди я буду,
Не полишу ніколи саму.

Не сумуй, не кори за долю,
В том не має твоєї вини.
Відпусти гіркоту на волю
Та ще дужче мене обійми.

Я усмішці твоїй радію.
Ти щаслива - щаслива я.
Забажай, я той час зігрію,
Завжди люблю, твоя душа.