И сон, и явь - смешалось всё той ночью

И сон, и явь - смешалось всё той ночью,   
Бежала я куда-то очень далеко,
Но знаю я, и помню это точно,
Тебя нашла я там, мы встретились легко.
Пожали руки мы и встретились глазами,
И улыбнулись мы, а перед нами
Лежала та пустыня, что Огненной зовётся.
Пусть будет эта встреча наяву!
И он пусть отзовётся.
Мой сын! Мой мальчик! Мой Антон!
Пусть звон колоколов со всех сторон
И бой набата, и куранты пусть
Уносят горе наше, нашу грусть.
Я так хочу, я так желаю,
Я верую в него, я уповаю!
Услышит он меня и отзовётся,
Письмо напишет мне и к нам вернётся.
Блажен, кто верует!
Ему Всевышний наш дарует
Желаний исполненье,
А Настя пусть уже рисует
Море. Ведь водная стихия –
Это великая поэма, что пишу я.
Писала раньше и снова буду я писать
И не устану вам я повторять:
Любите все друг друга!
Родителей своих боготворите.
Лишь только так и можно жить
На той Земле – единой во Вселенной
И будет память пусть нетленной.
А внуки наши, что порой
Приходят лишь во сне пока,
Но свадьбы уж не за горой!
Ведь дети наши, помнишь Яшка
Они небесные две пташки,
Надела я на них рубашки.
Они дарованы судьбой!
Ты это знай родимый мой,
Что это вестники Богов с Олимпа.
Великой той горы, что в Греции стоит,
Она лишь радость нам дарИт
И счастье следует оттуда,
А их глаза за мной глядят повсюду.
Я так хочу, я так желаю
И неустанно повторяю:
Да, будет так! Как я хочу!
Вот заимею крылья и тогда я полечу.
К тебе, сынок, родимый мой,
А крылья – это деньги, отпускной
Мой лист. Он будет в январе
И встретимся с тобой мы на заре
Рождественского солнечного дня.
Ведь так хотела очень я!
А хочешь ли той встречи ты?


Ти, синку, напиши листи
Мені і Насті
На українську я вже перейшла,
Бо не в капусті я тебе знайшла.
В Каховці – батьківськім краю.
Лише там нам було те щастя –
Держати «двоєчку» в руках:
Антона та Настас'ю!!!
Нехай згадає батько твій,
Де народився він і виріс.
Не треба дерти тільки ніс,
А треба лише не цуратись
Тієї рідної землі.
Невже нас всіх вона родила?
З любов'ю пестила, ростила.
Так хай же буде щастя нам
Усім нашим дочкам, синам,
Альоні, Людочці – дівчаткам,
Їм дарувала все спочатку:
Своє буття та час, прикраси
Від всього серця та краси.
Маленьким донечкам твоїм
Я віддавала до краплини
З великого козацького багаття.
Від шірої душі це все робила,
А що ж за це я заробила?
Те, щоб я ніколи згадала,
Не згадувала, щоб я Україну
Рідненьку неньку – Батьківщину!
Ні! То ж не буде так!
Бо рідний Батько був козак.
Мій справжній Запорозький,
З Хортиці, з тієї Січі
Іде його коріння
Та вже онуки – те насіння,
Що будуть жити біля мене.
Мене це щастя не мине!
Вони теж будуть прославляти
Мій край, ту Хортицю,
Ще Білозірку – білесеньке село.
Скільки води в Дніпрі вже утекло?
Згадай своєї тещі ти,
Вона з російської землі,
Де білі ночі влітку грають.
Там зірочок не видно
І ластівочки замість них літають.
Берізоньки стоять біля озер,
То край митців і як його згадаю,
То зореньку віршами зустрічаю.
Лише тепер я Господа благаю:
Допоможи мені, мій Святий Боже!
Даруй здоров'я,  бо я  ж не можу
Працювати, як ті інші – аби як.
Лише, як кінь та як здоровий бик
Тягну свого великого я воза та язик
Вже на плечі мої худесенькі лягає.
Від тягара тяжкого я вже не встигаю
Зробити головного у своїм житті:
Розкласти хочу я багаття в житі…
Нехай велике жовте житнє поле
Дасть людям всім надію на тепло,
Бо те життя, яке у нас пройшло
Вже промайнуло півстоліття.
Нехай же дочка і синок
Вже досягають повноліття.
За них благаю Матір Божу,
Та без віршів я вже не можу.
Я хочу книгу з них зробити
Та друзям й рідним всім дарити.
Нехай читають всі мій серіал,
А мої діти – це мій ідеал!
Я їх обожнюю обох, сни бачу
Кольорові. Нехай дарує небо вдачу
Антону та Анастасії милій!
Бажаю рідненьким зірки на небосхилі
Не тільки милуватись тим сузір'ям,
Нехай воно дарує щастя моїм дітям.
Мені ж цього достатньо через край,
Бо щастя діточок для мене просто рай!