Недоколисана

(по однойменному твору Анатоля  Свидницького
1834 – 1871р)

Колисайте свою  доню,  допоки маленька,
Бо як недоколисати     –  виїсть і серденько…
Пан один мав троє доньок – дві дітки, як дітки,
А найстарша… мамцю моя! – мальована квітка!

Та з краси води не пити – мала заковирку:
Як зачепиш, то ховайся   хоч в мишачу нірку!
Так, бувало, вже відріже й старому, й малому,
Що батьки її зцурались – ледь не гнали з дому.

Друге  б норов вгамувало із такого дива,
А  дівчисько все  сприймало, як вмерлий – кадило!
Добра слава ходить пішки, погана – літає,
Тож стежинку до красуні кожен оминає!

Меньші вже заміжні стали, живуть собі  в мирі,
А найстарша все   гуляє, мов водиця в прірві!
Мати плаче, стала сива, що біла  пороша,
Батько ходить сам не свій, мов згубивши гроші.

Але як воно буває  - нам того не знати,
Якось взимку, в заметіль - гість іде до хати.
-     А що, - батька він питає, - Біда твоя «ціла» -
(Так Марусю величали), - чи вже полетіла?

-     В мене, - журно доклада  гостеві хазяїн, -
«Хрон не нюхає й собака», то - ж і ця    гуляє...
-       Та чи дівка небагата, а чи невродлива?
-        Ох! Багата – та зубата, та ще й вередлива!

- Так  - то – так… та мій панич вподобав Марусю,
Як його не відмовляли, він своє – женюся!
- Ой не знаю…тож вона гірше хрону в носі!
Візьме - потім прокляне й мене, й мої кості…

Це таке…наговорились, з сватами зустрілись,
Віддали Марусю заміж і перехрестились.
Є на світі чоловік, що гірше хвороби,
Тож раділи всі в дворі, що збулись нероби.

В хаті так, неначе Дух Святий оселився,
Пан веселий, пані світла, немов молодиця.
А що слуги вже раділи – і не передати,
Бо одна ота була, як  сто п’яних в хаті!

Що ж Марусенька в заміжжі, у новім подвір’ї?
Спершу трохи потерпіла  й розпустила пір’я!
То десь грюкне, закричить, там ногою тупне,
А коцюба під рукою, то й по пиці стукне.

- Тебе довго колисали? – чоловік питає,
- Та сім день, та три ночі, - та відповідає,
Ще й прибавила при тім: «Три деньки й три ночі,
А як будеш ще питать – повилазять очі!»

- Е-е-е! Так от у чому річ! Треба колисати!
Столярів мені сюда, ковалів до хати!
А надвечір вже була колиска, мов диво –
Геть обміряна по пані, кована, красива!

Щоб «сказилась»  пані знов, чекали «доволі» -
Десь  на ранок – знов содом в хаті і надворі!
- Хлопці! – живо пан гукнув, несіть простидала!
Вповивайте пані добре, щоб не гарцювала!

І вповитую дитину  вчотирьох поклали
 У колиску,  та ще й пісні дрімотні співали.
Спершу пані і сварилась, лаялась, плювалась,
Зрештою угомонилась – трохи закачалась.

Потім знову – крик та лайки! Кашки наварили,
Як вповитую дитинку Марусю кормили:
- От же гарна в нас дитина! Вередує трохи!
- Ну-ну ну! – кицю сварили, пані, відкрий ротик!

Так от місяць колисали, Маруся змарніла,
Каші їстоньки не хоче, пана попросила:
- Пусти, голубе мене! Тяжко мі лежати,
Вже й десятому закажу, як вередувати!

- Як же, сонечко моє? – пан відповідає,
А як знову за своє ти візьмешся, кралю?
Та у сльзи: «Боже, Боже!»,  - мов нежива панна,
Пану серце защемило, визволив – кохана!
 
Рік минув, як день один – жінку не пізнати:
Добра й лагідна дружина, слугам – рідна мати.
А невдовзі лист прийшов – в тестя іменини,
Кличе батько трьох дочок, та їхні родини.

Як прийшла ота пора - з'їхалися гості,
Зяті, сестри круг стола - миють Біді кості.
І базікання потік – чоловіка шкода:
Таку журбу на свій вік висватав небога!

Глядь – Маруся на обійстя! Слуги побіліли,
Поналякувались, бідні, ледве не помліли…
А вона собі нічого – привезла дарунки,
Мовить добре, тихе слово, дасть гостинець з сумки!

Слуги шепчуть: «От дива! Що це з нею сталось?!
Хто це бачив, щоб Біда людям посміхалась»…
А як сонечко спочило, три донечки гарні
У садочок – на озерце пішли до купальні.

Батько ж разом із зятями під липою сіли –
Сміх та регіт - про жінок своїх говорили:
-         В тебе жінка он яка – і за чуба смика!
-         А у тебе не така?! – маєш більше лихо!

А Марусин чоловік на них не зважає,
Сидить собі, тихесенько пісеньку співає…
Тих заїло: « Що, мовчиш? – за жінку питають,
Що, така у тебе мила, що й слова втікають?»

-         Що казати? Хто добро своє буде гудить?!
Побажав би я таку й найліпшому другу!
-         Ха-ха-ха! – регочуть знов… ворон полякали,
-         Це твоя жона – добро?! – з сміху полягали.

-         Ви так кажете, бо ви Марусю не знали,
Як би знали, то напевно, іншої б заграли!
Слово за слово, дійшло між них до закладу,
Хоч воно й недобре діло - мало з нього ладу.

-         Добре! Б'ємось об заклад – віддаємо тому,
            В кого жінка більш… слухняна… по селу одному!
Батько теж до них пристав, кличуть покоївку,
За найменшою сестрою посилають дівку.

-         Чи той пан тепер здурів, чи упав із вишні,
А чи розуму того не було й раніше?
Хай іде під три чорти, разом із тобою,
Бо як зараз захвачу – буде вам обоїм!

Пан потилицю чухмаре – що за молодиця…
Та й від другої вертає теж ні з чим дівиця!
Ось Марусин чоловік, підкрутивши вуса,
Ту дівчину посилає покликать Марусю:

-         Поясни – вона мені зараз конче треба!
Ті два зяті склали руки – і очі до неба:
-         Та як наші дві сварились – що тобі чекати?
Ця вже точно буде бити - краще йди до хати!

А між тим дівчина швидко Марусю гукає,
Все як треба передала – чоловік чекає.
-         Та ти що?! Та як це так?! – сестриці вмовляють,
Та Маруся одягнулась – чоловіка має!

-         Надаремно він мене гукати не буде!
Та й пішла… а той, як вглядів – очима голубить!
Каже батько до зятів: «Хоч плачте, хоч грайте –
Віддаємо по селу, папери збирайте!».

Закінчився той банкет – чужі не довідались,
Що між ними там було, на тім і роз'їхались.
Ті два зяті лиш сопуть, мов міхи надуті,
А Маруся з чоловіком любуються вкупі:

-         Це ви що, сміялись з нас, кличучи з купальні?
-         Та якраз! Бач, виграв я три селища славні!
-         Яке ж добре, милий мій, оте колисання!
Буду завжди тебе слухать, ти – моє кохання!

Та й цілуються собі, радіють обоє…
Доколисуйте, мами, своїх любих доньок!