Поема про отамана Петра Калнишевського

ЯК КОШОВИЙ ОТАМАН КАЛНИШЕВСЬКИЙ
ЗАПОВІДАВ НАМ ЖИТИ
В ВОЛІ З ЧЕСТЮ… 

повний текст поеми запитуйте у автора  0963733371


Історія козацтва з Яворницьким
в поемі, яку склав Павло Браницький



Всім дякую, що знову завітали
До наших мандрів…
                Вас уже чимало!
Ідуть листи.
                І люди дуже просять
Минуле знов покликати у гості.
Як обіцяв, -
                беруся знов до діла,
Щоб ця історія всіх дечому навчила…

Ця розповідь теж трошечки сумна,
Але для поколінь, що будуть жити,
Хай знають,
                що залишаться в віках
Її героя мудрі заповіти.

Останній запорізький отаман,
Який прожив аж сто дванадцять років
Багато що нам всім заповідав
І проповідував козацькії чесноти.
Його життя, - як чисте Дике Поле,
Пізнання істини,
                і волі
                і неволі.
Шлях від джури до війська отамана
Та українства незагоююча рана.
В ній все:
             журба та радість,
                відчай й слава,   
І сьогодення нашої держави.
Яка страждає й досі у ярмі
Як Калнишевський в ямі у тюрмі.

Не дай вам боже
                взнати стільки бід
Як і йому
                потрапить пекла нижче.
Й дивитись
                двадцять п’ять останніх літ
На старе Соловецьке кладовище.
І звикнути
                до темряви у день,
І бачити
                весь всесвіт в темні ночі
І поглинати
                сморід до легень
І проклинати те, що бачать очі…

«Так любий синку.
                Довелось мені
Пізнати милість
                й гнів Сварога бога.
Я мов лелека, що злетів з землі
І впав біля батьківського порога.
Але я зміг побачить з висоти
І край землі,
                і простір
                й велич неба
І мріяв доторкнутись до мети
Яку відчув всім серце. 
                В тім потреба
Була побачить неньку у віках
І зрозуміти Богом дану сутність
І полетіть лелекою в думках
Пізнати всіх часів народну мудрість.

- Так що із вами сталося?
                «Стривай…
Нічого вже не бачать оченята
Допоможи.
                І з боку сам ставай
Обпертись дай на тебе…
                …Старість клята!
Вже не дає покою стільки літ,
Та й смерть іще не кличе у дорогу.
Звалилось долі бачить стільки бід
Та не просив я милості у Бога.
Для себе.
                Я хотів щоб у віках
Жила козацька Січ й її нащадки
І Україна квітла у садах
Й не тільки в животі  бурліли  статки.
Молитва й святість були у душі
Любов і віра, дякуючи Богу.
Лунали пісні в кожному коші
Лише веселі…
                Ну а нам дорога
Стелилася б,
                як згадка про казки
Веселі і сумні в звичай пригоди
Про наші славні бойові часи
В яких шукали ми для всіх свободи.
Та чи знайшли?
                Розкажуть покоління
Які із висоти майбутніх літ
Побачать наші прагнення й сумління
Й згадають  нами даний  Заповіт…

Сідаймо під вербою.
                Дай обняти
Її як чайку.
                Бачиш як звелась…
Хай мене також буде пам'ятати
Всьому на світі є свій плинний час.
З чого почати?
                Я як ти, маленький
У мами був з братів старше дитя
Такий же баламутний, чепурненький
Хотів пізнати сенс всього життя.
Місцевість, де я в батька народився
Звалась для всіх Путивільська межа
Тут на кордоні хутір утворився
Із ста дворів.
                Бабуся тут жила.
Московія та Польща воювали
За землі ці.
                І часто хутір наш
Горів та нищився.
                І люди бідували   
Від бід та лиха,
                що було не раз.
Я народивсь наприкінці століття
Сімнадцятого віку.
                Це була
Епоха війн, журби та лихоліття
Для всіх земель.
                Та мати все ж змогла 
Нас народити четверо.
                Брати мої з сестрою
Залишились без батька, як і я.
І дуже важко було нам зимою
У голоді,
                без світла та тепла.
Жили ми в Пустовійтівці на Сулі
У мальовничих роменських місцях,
Де річка в пагорбах блукає,
                де поснули
На гілках стиглі вишні у садках.
Згадаю, як хрущі у повній тиші
Гули, мов ті струмки із джерела
І наша чимала сім'я Калнишів
Під тими вишнями під стріхою жила.
Сестра була у мене наймолодша,
Що обраласть у шлюб із козаком
І залишилась мені найдорожча
Із родичів,
                куди би я не йшов…
Батько загинув.
                Мати не казала
Ким був він,
                де похований,
                чим жив.
Нас чотирьох гляділа й годувала
Я пас ягнят,
                та потайки хотів
Втекти із свого дому за пороги
До козаків,
                бо змалку відчував
Як кликали їх мандри та дороги.
І коли час для того вже настав
Я втік із дому.
                Трапилось що полем
Коли я пас ягнята край села
Зустрів я козаків на свою долю.
І моя доленька униз Дніпра втекла…

«Я – Петрик.
                Дайте люльку закурити.
А звідки ви йдете й куди?»
                - За вітром…
Йдемо у Січ з козацької столиці.
Із Глухова через Ромни.
                - А чий це
Такий  малий?
                - Калнишів…
                - Ну, сміливець!
І вже нікого в світі не боїться…
«Я син Агафії й Івана…
                - Зрозуміли…
Ти справний,
            та такий як батько сильний.
«А ви татуся знали?»
                - Калниша?
Так ми разом з ним їли куліша…
- Живі його брати: Андрій й Давид…
«Я раптом від промов козацтва зблід.
Невже вони живі?»
                - Тебе чекають…
Тебе й твоїх братів двох пам'ятають.
«Панаса та Семена?
                Та нас мати
Не хоче у козацтво відпускати.
Я старший з них.
                Мені вже вісім років!
- Та й в нас не будеш,
                малий, одиноким.
Підеш із нами в Січ?
                Нам будеш сином…
«І я оселю батьківську покинув…
Та був джурою.
                Ладив шаблі й збруї
Дорослим вже ходив у караули,
Вивчав козацьку славную науку,
Та інколи терпів журбу та муку,
Бо у походах, було, воював,
І втрату друзів часто пізнавав.
В Січі я був у прицерковній школі
Багато вчився.
                Та радів від долі.
Долі козацькій,
                вольностям,
                що нас
Повчали жити в той трагічний час.
               
Навчався справно я
                усім отим наукам
І батька брат –
                Андрій
                мене надумав
Послати в Могилянку,
                в славний Київ…
Де я старанно вчив закони світу.
Вивчав латину,
                та німецьку мову
Писав листи,
                й підтримував розмови
Дорослих і священників.
                Блукав
По пагорбах уверх та вниз Дніпра.
Навчався праву,
                їздив із послами
В країни різні.
                Заходив у храми
Афін й Варшави.
                Часто був у Львові,
Знаходив ласку в кожнім божім слові.
Отак й пройшли,
                мабуть, з п`ятнадцять років
Вернувся в Січ.
                Дніпровії пороги
Так часто звали,
                й не давали спати.
Та спонукали істину шукати.

Але пізнав я істину лиш тут
На Соловках.
                Коли у думах пут
Був час поміркувати,
                й як лелека
Ген полетіти у думках далеко.
У ті часи, 
                у ті віки,
                коли
Ми дітлахами всесвіту були.
Та запитати у зірок та Бога
Навіщо він послав мене,
                й для чого?
Й навіщо матінка та ненька Україна
Так посміялась з долі свого сина? 
 
Але тепер,
                коли життя минуло
І всі роки,
                мов в темряві поснули
Я спробую вам дещо розказати
І вік той
                і собі
                і вам згадати.   

У ті роки 
                Московія зухвала   
Про перемир`я з турками уклала
Тридцятирічний знаний договір.
А із литовцями –
                на двадцять років мир 
Було підписано із турками.
                На милість
Й на певний час
                три царства причаїлись,
Готуючись до нової війни.
Немовби би кляте військо сатани.

Вона і сталась
            між московським
                й шведським царством 
Бо неподільними лишилися багатства
Які знаходились у землях українських
Що для загарбників отих
                були сусідські.
Козацтвом керував тоді Мазепа
Який з Петром,
                мабуть так було треба,
Фортецю Київську в два роки збудував
І перший камінь у її заклав.
Укріплювали підступ городища
Щоб неможливо було місто знищить.
Але наш Гетьман бачив всю підступність
Царату Петра Першого
                та тупість
Й те гноблення народу, хижі плани
Які Московія для українства мала…
Ось що писав Мазепа до старшини
Про лють царів до неньки України.

Грамота Івана Мазепи полковнику Скоропадському: Жовтень 1708 року.
«Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати у свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами.
 Я мав від приятелів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас — гетьмана, усю старшину, полковників і усе військове начальство прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке і звернути усіх у драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству.
Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не заради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, пограбуваннями і вбивством винищувати нас.
І от, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності...»

Останню краплю дали три події
Які вчинили кляті лиходії:
Петро ввів в Київ
                власний гарнізон,
І склав свій узурпаторський закон
Для українства.
                За яким всі люди 
Й козацтво
                мали воленьку
                забути.
Та підкорятись повністю царату,
Який калічив всю козацьку владу.   
Мав призначати гетьмана й старшин,
Та збільшував податки для дружин.   
Та головне,
                що цар Петро хотів 
Щоб Меншиков
                на трон гетьманства сів.
Тим часом Карл XII із військом
Вже підійшов до московітів близько
Та з Польщею уклав мирну угоду
Поставивши нового воєводу.
Ліщинський Августа на троні замінив
З яким Мазепа
                довгий час дружив,
Та врешті решт,
                став під знамена Карла.
…Сприйнявши це за зрадництво зухвале
Петро із Меншиковим знищили Батурин
Спали все,
                та зруйнували мури
Вбивали тисячами всіх:
                жінок й дітей.
Лилася кров
                та сльози із очей.
Так знищили гетьманськую столицю
Й загарбали в українства скарбницю.
А потім вихвалялися, прокляті,
Що так надалі буде в кожній хаті.
…Якби не зрадник міста Іван Ніс
То не було б ні крові,
                ані сліз…
Не справдились Мазепини надії,
Щоб в козаків столицею був Київ.
І вольності козацтва утекли
Немов водиця із Дніпра ріки
Разом із кров`ю.
                Та про волю думи
Бурлили й в мене.
                Та на час поснули.
Я юнаком у ті часи ще був
Все бачив,
                та нічого не забув.

грудень 2014 року