***

Тополя похилилася в задумі,
І явір більш уже не шелестить.
Весь світ пониклий в крижаному сумі:
Душа солдата відлетить в блакить...

А поки сльози горя незабутого
Не вилелись із материнської душі,
Солдат блукає у кутках забутого
Села, десь в лісовій глуші.

Коли тут око бавив первоцвіт,
Він з ворогом боровся вдалені.
Здавалось, що вже не бачить світ,
І все блукає у безглуздій дивині.

Коли життя на ниточці трималось,
Коли збирав товаришів в відро,
Коли від кулі серце розривалось,
Завмер на мить від грохоту Дніпро.

Усе згадалось в ту страшенну мить:
Домівка, мати, красуня-наречена.
Все зрозуміло: я не буду жить!
Коли завила бомба навіженна...

І ось сльозинка покотилася обличчям,
По материнським зморшкам забриніла.
Упала блідо в тихий відчай,
І швидко на землі змарніла...

Душа летить в небачені простори,
Відчиненні вже двері в вічність.
Покинуті Карпатські гори,
І цього світу ница грішність...