***

Невже й моє життя обпалене війною?
Цей двадцять перший вік – століття технологій!
Земля жагнулася смертельною бідою,
Коли промчався по країні дикий стогін…

Здригнулася земля, жахнулася, зомліла,
Як знов у борознах облич старечих сльози;
Як зграя воронів війни нам сонце затулила,
Коли почали плодоносить виноградні лози.

Коли життя омріяне добром і повне сподівань;
Коли до першачка повинне сонце осені всміхнутись,
Ми знов відчули горіч матері зітхань,
Яка благає сина мертвого проснутись…

І знову, й знов, усе життя іде мов по спіралі,
Війна і смерть цілунки шлють Вкраїні.
І знову налетіли дикі, чорні зграї,
Що, наче Прометею, тіло поклюють країні.

О Господи! Чи знову ми побочнем горе?
Чи іней скроней материнських знов біду відчує?
І знову бомба затуманить, тебе ясне зоре?
Й літак на небесах смертельні віражі малює…

А може зійде сонце щастя в Україні?
І мир, і доброта зашепотять лісами?
Благаю, Боже, я Тебе в своїм молінні,
Щоб нас не погубив ось-цей король вільшаний.

Щоб діти не писали віршів на окопах,
На тій сипкій от вибухів землі.
Щоб сивина дідів не була у зойках,
Щоб не було слідів від танка на ріллі.

О Боже мій! Почуй знедолення моїх молитв.
Почуй, о Господи, бо ми такі безсилі.
Врятуй нас, Боже, від братерських кривд,
Щоб душі українців стали вільно крилі.

Щоб крил великих нам не зв’язував наш брат,
Щоб ми літали в небесах високочолих.
Звільни нас, Боже, від страхіть воєнних грат
І покажи нам радість від джерел прозорих.

Ми жити просто хочемо, невже це забагато?
Невже повинна доля затупитись горем?
Нехай любов в серцях засяє наче злато,
А доля нехай стане благодення полем…