Божi крила

  Ще один літній ранок. Сонце ось-ось тільки зійшло, у гаї можна почути останні ранкові пісні солов’їв, трава вкрита тонкою плівкою прозорої роси, яка готується відчути на собі теплі обійми сонця.
   З одного подвір’я  поміж декількох хаток, що стоять недалеко від луків, вийшла легка тінь  дівочого обрису, яка прямувала до старої верби. Вона йшла тихою ходою, босоніж, напуваючи свої білі ніжки останніми краплями роси. А біля верби її вже зачекалися. Дівчина підійшла до старого непохитного дерева й побачила свого коханого. Вона посміхнулася і пришвидшила хід. Це був її милий, з яким вона проводила всі свої дні і ночі, якого вона знала з самого дитинства. Ось вона вже біля нього -  він торкається її тонкого стану, цілує в вуста, і лише тоді вітається:
  - Привіт, лебідонько.
  - Привіт, голубе сизий. Чи давно чекаєш? Чи тут й ночував? – посміхається дівчина.
  - Та ні. Прийшов тільки почало сонце сходити. Сидів, слухав солов’їв, виглядав тебе: може вийдеш раніше, прокинешся раптом і вирішиш прийти до свого любого. Та чого стоїмо? Сідай хутчіш! - парубок сів і посадив на коліна до себе кохану. Вона обгорнула його своїми ніжними рученятами, такими, які дуже рідко зустрінеш у селі. Мабуть, вони не знали роботи. Та коли ж їм працювати?! Як кожного дня вони лише обіймають шию парубочу. Дівчина сидить мовчки, її темні кудрі роздмухує ранковий вітерець,  а сонце вже починає припікати на обличчя. Цей спокій перериває голос хлопця:
  - Про що ти думаєш? – питає зацікавлено.
  - Ні про що. Хоча, можливо, про вітер, про сонце, про луки…
  - А про мене? Хіба про мене ти не думаєш?
  - А навіщо про тебе думати?  Ти – ось, поруч. А сонце он, глянь де, далеко.  А вітер куди поспішає? А де кінчаються ці безмежні луки?
  - Хіба ти мене не кохаєш?
  - Ну що ти! – сміється. – Звичайно кохаю, - і цілує його в щоку.
  - І я тебе кохаю, - відповідає парубок, відчуваючи насолоду від поцілунку.
  - Кохаєш? – дівчина посміхається, встає і відходить від верби. – Я знаю, що ти кохаєш. А як?
  - Сильно! Палко! Без тями! -  хлопець підіймається і біжить за коханою.
  - Я знаю, - знову з посмішкою відповідає дівчина. Потім нахиляється до трави і ніби розглядає щось. Підійшовши ближче, хлопець побачив у траві маленьке червоне пятенце. Це була звичайнісінька божа корівка, одна з тисячі, з мільйона, що живуть на землі. Дівчина сіла поруч і розглядала комашку. Потім, замислюючись  про щось, спитала:
  - А чи вмістилася б вся твоя любов в цю божу корівку? – і вона повернула обличчя до хлопця.
  - Цієї корівки буде дуже замало для всієї моєї любові.
  - Ні, так багато мені не потрібно. Мені досить цього маленького створіння, - в цей час крила божої корівки стрепенулися, і маленьке тільце полетіло і зникло в блакиті.
  - Ну тоді ця комаха буде найбільшим знаком моєї любові до тебе. Згодна? – хлопець посміхався. Він знав про захоплення його коханої природою, про прогулянки, на які вона ходила одна, бо любила милуватися тишею. От ця неповторність, цей незрозумілий характер, який не зустрінеш більше на селі, і зачаровував парубка. Він любив її, коли вона сміялась, любив, коли була замисленою,  коли пригорталася до нього, і коли бігала від нього по безкраїм лукам.  Він знав, що вона ніколи не плаче, при наймі при ньому жодного разу вона не проронила сльозу. Він інколи замислювався, яка їй трапилася доля, але все ж приймав її такою, якою вона була. Його вчили з дитинства, що найважливіше у житті – кохання. Він знав, що у його любої були інші прихильники, але вона залишилась з ним.
  - Згодна, - дівчина встала, і вони разом пішли далі. Вони гуляли цілий день, як завжди, але їм не набридало бути разом. Ввечері вони розлучилися, і кожен пішов у своє подвір’я.
  Наступного ранку дівчина прокинулась рано. Вона знала, що її коханий ще спить, тому пішла на галявину, аби побути на самоті. Прийшовши до верби, вона лягла на траву і дивилася в чисте небо. Вона згадала, що сьогодні будуть вечорниці, на які вона завжди ходить з коханим. Дівчина почала думати про вбрання, яке вона одягне. Важливим було питання кольору сукні: або блакитного, як чисте небо, або зеленого, як трава в луках, або… Вона згадала, що вже багато минуло часу, а хлопця ще не була. Дівчина піднялася, сіла на пагорб і почала виглядати любого.   
  Незабаром він з’явився. Підійшовши до коханої, привітався і дав їй маленьку коробку, а потім сів поруч. Дівчина тримала коробку у руках і не знала: відкривати чи ні. Та ось в руках щось задзижчало. Молодиця невпевнено відкрила подарунок – на дні повзала беззахисна тваринка – божа корівка. В цей час серце дівчини заколотилося. Вона знала, що символізує цей подарунок, але якась туга переймала її в душі.
   - Навіщо ти зламав їй крила? – спитала дівчина, беручи на руку маленьке створіння, яке невпинно намагалося злетіти, але це не вдавалося, і корівка просто повзала по долоні дівчини.
   - Як навіщо? Щоб не полетіла. Це ж моє до тебе кохання, пам’ятаєш?
   - Пам’ятаю, - відповіла дівчина. – Дай мені свою руку, - і хлопець простяг свою долоню, на яку дівчина поклала цю покалічену тваринку. – Що ти відчуваєш?
   - Лоскотно.
  - А ще що?
  - Нічого.
  - А я відчувала весь її біль. Ти не просто зламав їй крила, ти зламав їй життя, його сенс, ти відібрав у неї найдорожче – свободу, - сказала дівчина спокійно, але з крихтою жалю в голосі. – Ти забрав у неї все заради кохання,  це хочеш забрати і у мене. Ти хочеш зламати мої крила свободи і зв’язати мене павутиною повинностей і залежності. Це створіння залишилося без нічого. Йому Бог надав крила, а ти відняв їх. Та я не дам зробити це мені. Мій сенс життя – воля, мої крила прагнуть відчувати потоки вітру, грітися на сонці, купатися в річці, але не стати здоланими… Здоланими тобою…
  Хлопець сидів мочки, вслухаючись в кожне слово дівчини. Йому було боляче слухати такі слова.
  - Ой! – від несподіванки викрикнув парубок. – Вона мене вкусила! Ця божа корівка мене вкусила! – кричав хлопець від терпкого болю, а потім побачив, що комашка більше не рухається. Вона зробила свій останній вчинок – помстилася кривднику, який забрав у неї все, і померла. Дівчина подивилася на це нерухоме черевце, на ці лапки, і мовчки пішла геть. Невдовзі вона зовсім зникла з очей.
  Парубок замислився: « Мене з дитинства вчили, що найголовніше в житті – кохання. Що немає нічого важливішого за нього. Скільки книг написано про героїчні подвиги заради любові. І ось на тобі! Свобода… Свобода? Вона найголовніша за усе? А як же я? А як же..? Крила найважливіші…Божі крила… - хлопець все розмірковував над словами дівчини. – А, може, я і не кохав її? Та ні, маячня! А все ж…  Полюблю іншу, це не важко, а вона нехай залишається зі своїми крилами волі… Й ще ця тварюка вкусила!» І хлопець розлючено жбурнув на землю божу корівку. Потім потер іншою рукою вкушене місце і пішов додому.