Моя душа

  Тримайся за кожну важливу тобі людину,за кожен момент життя. Запам"ятовуй кожен доторк руки до тіла,подих,погляд,мурашки по шкірі,які пробігають,коли ти обіймаєш дорогу тобі людину. Відчувай слабкість в ногах,коли тримаєш кохану людину за руку,та те душевне тепло,яке отримуєш,просто обійнявши своїх батьків після неймовірно довгої розлуки. Цінуй те що маєш,бо це можна дуже легко і швидко втратити.

  Я боюсь,що одного дня я як завжди сидітиму в університеті,або просто ітиму по вулиці,і в якийсь момент зрозумію,що я втратила все,що вважала найціннішим. І зараз не іде мова про щось матеріальне,про гроші..я говорю про моральні цінності.

   Найбільше я боюсь втратити .. батьків. Я боюсь,що я прийду додому,стомлена,розбита,засмучена та виснажена, і не зможу подзвонити мамі,почути її ніжний утихомирюючий голос,який так тихо промовить: "заспокойся,донечко,це лише поганий день"..Боюсь,що одного дня,переступивши поріг дому,я не зможу стрімголов кинутись в їхні з татом міцні обійми. Я до паніки боюсь втратити ці найрідніші для мене очі. Так,я боюсь,що я більше не зможу сказати їм,як сильно я їх люблю і попросити пробачення за всі ті негативні моменти,яким я дозволила ввійти в їхнє життя. Я навіть уявляти не хочу, що колись в квартирі стане пусто,тихо та похмуро. Що я не скуштую найсмачніших,приготованих мамою,страв; не почую татового бурчання під звуки волаючого телевізора. Ось чого я насправді боюсь. Ось що я реально вважаю найціннішим.

  Вони - моє натхнення,моя радість,мої крила.Мої батьки - моя душа.
  І найстрашніше те,що як би я не хотіла,як би я не намагалась - нічого не змінити. Цей момент колись все таки настане. Я не можу і не хочу цього розуміти..тільки не зараз.

  Їхнє серце має битись вічно.