Ставит оcень на землю
подсвечник златой поскорей.
Тихо слёзы глотает,
накидку боюсь, мол, порвать я,
хочет лето смотать
на катушки пустых тополей,
сшить бы голым полям
из тумана вечерние платья.
Тихо строчат дожди…
И зачем мне вся эта тоска?
Что могу я спросить
у печальной портнихи так поздно?
С летом я попрощаюсь,
оно мне ответит – Пока!
Над дорогой качая
пустые грачиные гнёзда.
ОСІННІ КАРНАВАЛИ
Ліна КОСТЕНКО
Ставить осінь на землю свою
золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози,
одягши на плечі сукману,
перемотує літо
на чорні котушки тополь,
шиє голим полям
нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі...
І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать
у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом.
І воно мені каже: — Прощай!
І хитає над шляхом
порожні гнізда грачині.
Л. Костенко, Осенние карнавалы-2. С укр
© Copyright: Виталий Карпов, 2014
Свидетельство о публикации №114120210727
Свидетельство о публикации №114120210727
Рецензии