Щастя ковток

Як тумани молочною піною стигнуть,
коли з неба свого ти приносиш зірки...
Як на вікнах моїх завмирають хвилини,
і за межами серця стихають думки.

Тільки ніч під ногами гойдається плесом,
дві душі виливаючи в келих один.
Я кохаю тебе із чутливістю весен.
Ти кохаєш мене з одержимістю зим.

І не треба нічого казати. Лиш дихай.
Хай словами застудяться інші, не ми.
Як важливо для мене - спокійно і тихо
гріти крила свої під твоїми крильми.

І вмирати в тобі - щоб відчутись живою,
і згорати свічею - щоб сонцем зійти,
задихатись полоном - щоб вгледіти волю,
і віддати всю вічність - щоб мить зберегти.

І ти знаєш? Не хочу ні правил, ні істин,
що втрачають вагу під підошвами літ,
хочу жити, й під куполом сонного міста
відчувати, як осінь в долонях горить.

Як ковтаються серцем миттєвості щастя,
коли струшуєш зорі для мене з плеча,
як погрожує небо блакиттю упасти
й залишитись назавжди у наших очах.

Як гуде, набираючи обертів, вітер,
коли вечір у листі горіховім спить...
Що шукаєм ми всі в цім дволикому світі?
Тільки щастя ковток, що дається на мить.

(с) Надя Ковалюк