Мить

Я дивлюсь в твої очі. Усе, що там бачу - це мить,
що розтане колись на губах моїх краплями-римами.
Ти помовч біля мене, хай тишею ніч відболить,
бо слова - то вода, і мабУть у мовчанні лиш сильні ми.

Цю нічим не стривожену мить, якби тільки могла -
похвилинно вшивала б у вічність, як лату за латою,
навіть душу крізь холод ночей роздягла б догола,
аби тільки відчути, де грань між брехнею і правдою.

Я відкинула б ризик, і навіть збрехала б собі,
що слабкі мої крила і струни душевні надірвані.
Але небо твоє - поглинаюче й чисте - як біль,
лиш торкнутись до нього засніжено-білими крилами.

І летіти туди, де намріяна вічність і ти,
де загублені мрії освітлюють зоряні китиці,
де душа не болить і дотла не згорають мости,
де у сукнях весільних гойдаються хмари на місяці.

Та я навіть в думках не торкнуся до неба твого,
не тому, що боюся - тому лиш, що боляче падати.
Можна стати рікою, й, розлившись, спиняти вогонь,
можна вірою вкрити межу між брехнею і правдою.

Тож помовч біля мене. Бо все у житті відболить,
бо зітруться польоти в прогалинах десь між сторіччями,
і ми матимем мить, цю нічим не стривожену мить.
Не тому, що безкрилі - а тільки тому, що не вічні ми.

 (с) Надя Ковалюк


Рецензии