7. Василь Стус. Свет - только вспышка...

Из цикла "Костомаров в Саратове" III

Свет – только вспышка. Миг  – и вновь бездонный
провал,  как пропасть. Доли не постичь.
Жалей себя хоть до смерти, бездомный,
но  жалость – та же пропасть без границ.

Час близится. А время не удержишь,
рукой не схватишь, словно провода.
О Боже, помоги! Слепые руки,
как крылья мельницы, с темна и до темна
блуждают, шастают, шатаются в страданье.
Ни роздыху, ни радости. Одна
отрада горькая живущему в изгнанье –
из предрассветной тьмы жемчужные рога

рассвета – только вспышка…



Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж - без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають - ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки -
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок - свист мигтючий.