Ти як...

Ти як Берлін в сорок першому році.
Далекий і нереальний.
Я кусаю руку до крові,
аби не втратити розум.
Чи просто перевірити, що жива.
Осінь прогресує в венах,
пробирається до серця,
підсвідомість напевно у шоці.
Радили підставляти ліву щоку,
якщо на праву уже прийшовся удар.
І я бездарно намагаюсь...
Життя до біса нагадує летаргічний сон.
Знайома щиро вірить,
що у всьому винні масони.
А я персона нон-грата
у твоєму житті.
По зеленому житу до Бога
чи хоч до Берліна, аби не на місці.
В голові сорок перший,
канонада й мертві тіла.
Дійшовши до ручки,
головне не зійти з розуму.
В гарячці :"Я жива? Жива"
Дешевими антидепресантами
в нервову систему,
як фугасною бомбою.
Й світ кришиться черствим хлібом.
Рефреном:"Мамо, я вже доросла?"
А далі:"І чого ж так боляче, ну?"
І в пустоту як додому.
Вихід замурували ще вчора.
Й все частіше в гості заходить втома.
До тебе як до Берліна
зимою сорок першого.
Майже безнадійно,
але процентів на сім реально.
Та сили закінчуються
І надто великі втрати.