Поминальне

  Мітка чергового суму нашого, 1995…
     (по годині після відспіву світлої пам’яті душі Олеся Гончара)

    Тяжіє дощ сльозою в Україні.
Під ним процесія стривожено-сумна:
Знов Україна проводжає Сина,
Печаллю-тугою дзвенить душі струна!
Плачем і болями пливуть сумні октави,
Долаючи сполохані світи…
    В Соборі Вашім бачимо державу,
Воскреслу через цвинтарні хрести!
    Ровеснику народної трагедії,
(Коли УМІВ рубалося пагіння,
Вичісувалось постишевським гребенем,
Щоб у крові втопити  Україну!..) –
Ви бачили братів Прапороносцями,
Чеснотність українців у борні,
Їх відрізнили з кола зброєносців,
Величні постаті і дочок,і синів;
    Зоря Ваша зове нас у дороги
З-під шлеї круговерти й чересла:
«Ми – не отара, не сини убогі»!
    А Ви з Собору Світлого чола
Нам душі очищали докорінно,
Самі ж у вічність, зболені, йдете…
Святим Собором стали в Україні
За вільне Слово й майбуття святе.

         (А нам  ще  довго  з  хати  вимітати
          той  набрід,  наволоч,  байстряток  більшовизму,
          щоби  ніколи  оті  кляті «ізми»
          не спромоглися долю сплюндрувати)