На кладбище. Легенда. Маленькая поэма. украинский

 НА КЛАДОВИЩІ легенда ( МАЛЕНЬКА ПОЕМА 16+ )

 Як  хиляться  верби  у  темряві  ночі  над  яром,
 І  вітер  студений  їх  пестить,  розчісує  коси,
 То  вдовж  огорожі  по  цвинтарю  бродить  примара-
 Дівчина  струнка,  молода,  з  посивілим  волоссям...

 Це  місце  страшне...  Не  підійде  ніхто,  не  спитає-
 Чого  ж-бо  не  спиться  спокійно  тобі  в  домовині?
 Лиш  стовбур  у  дерева  стогне,  як  вітер  хитає
 його...  -Розкажи,  ким  була  і  ким  стала  ти  нині?...

 І  дівчина  з  тугою  стовбур  холодний  обійме...
 І  груди  оголені  ніжно  торкне  огорожа...
 Пройде  між  могилами,  квітку  лежачу  підійме,
 І  в  сиве  волосся  вплете,  мов  живу,  жухлу  рожу...

 Одна  лиш  ти,  вербонько,  знаєш  про  їхнє  кохання,
 Як  хлопця  кохала,  як  в  шалі  кохання  зливалась
 З  коханцем,  як  втомлено  з  ночі  до  рання
 Кохання  пила,  як  жертовно  йому  віддавалась...

 Як  зрадив  її,  як  покинув,  кохання  напившись,
 Волосся  розкішне  руде  вже  руками  не  тішив...
 Спокійне  кохання  знайшов,  від  нестями  втомившись.
 Вона  ж  як  шалена  була,  то  й  зосталась...  Залишив

 У  пам"яті  серця  здригання  чутливого  тіла,
 І  смак  на  губах,  що  усюди  його  цілувала...
 Забути  політ  відчуттів  не  змогла.  Не  зуміла.
 Вона  не  стерпіла.  І  руки  на  себе  наклала...

 І  як  понесли  у  скорботну  останню  дорогу
 У  білому  платті,  красиву  таку,  одиноку,
 Лиш  верби  вклонились  над  нею,  мов  молячи  Бога
 Простити  її  і  прийняти  в  безодню  високу...

 І  бачили  верби,  як  колір  рудого  волосся
 Неначе  болотний  туман  оповив  сивиною,
 І  коси  верби  наче  пестили  дівчини  коси,
 Допоки  її  не  покрило  землею  важкою...

 Та  тільки-но  ніч  в  повнолуння  усе  оповине,
 І  світло  нічне  над  землею  розкидає  шати,
 Вона  покидає  у  смутку  свою  домовину,
 І  до  огорожі  виходить  когось  виглядати...

 Кого?  Може  хлопця?  Та  ні.  Він  забутий.  Забутий
 У  спокої  світу  сьогО  упокоївся  свОго.
 Давно  ланцюгом  ефімерного  шлюбу  прикутий.
 Він  їй  нецікавий.  Вона  виглядає-  нового.

 Когось,  хто  запестить,  розчеше    розпатлані  коси,
 І  в  його  руках  вони  колір  шалений  відновлять,
 Мрійливо  хто  гляне,  як  пристрасно  гола  і  боса
 торкнеться  його,  і  ні  в  чому  йому  не  відмовить...

 То  мрії  дівочі,  овіяні  вітром  бажання.
 Було  все  колись.  Все  здійснилося...  І  не  збулося...
 Скінчилось  життя.  Та  безсмертне  дівоче  кохання.
 І  верби  скорботно  розчісують  сиве  волосся...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483372
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.03.2014
автор: Сокольник