***

З кожним ранком, я відчуваю, як моє тіло стає все слабкішим і нерухомим. Зіниці тонуть в обіймах міцно стиснутих повік. Від болю затиснув або від неї закрився. Зарився в окопах своїх, в собі. Поранений, самотній, розчавленний. Нібито вже не людина. Все перестало тішити, вірити перестав. Ніщо не викликає посмішок, радощів, сміх на моїх вустах. Тих колишніх, важливих емоцій всередині, які відчував я, засинаючи біля її ніг. Без неї за вікном сніг ревтиме градом й холонути буде на кухні її улюбленний вишневий пиріг.

Лише ліжко подруга. Лише стіни бойові товариші. Розлука стала для мене звичним пасовищем, в якому я і надалі сиджу немов тиха миша і поруч зі мною ні душі. Звинувачую себе. Вино заливаю в себе. Та так, що по горлу біжить воно рікою. Та так, що сорочка вся в кровавих розводах. Ми в різних країнах, містах, порах року. Ми в різних думках, серцях, в різних позах та з іншими чужими людьми. В моєму роті блукає похмільна блювота і тіло молить про її обійми. Адже зима вже біжить за вікном. Вже пальці скиглять від холоду дикого. Я її з сердця жену свого перебитого, а вона занозою міцною в мені досі непохитно сидить.