Добрi справи не зникають безслiдно

   Ще кілька днів і завітає осінь… Всі студенти чекають потяга і подумки налаштовуються на навчання. Хтось радіє, що ось-ось почнуться трудові будні, а для когось лише слово «навчання» порівнюється з пеклом. А Зоя не хвилюється з цього приводу. Вона радісно і міцно обіймає свого коханого та радіє життю і тому, що має, адже кому як не їй добре відомо, як дорого все це коштує… 
   Довгоочікуване літо відігрувало останні акорди своєї пісні, радувало людей останніми промінчиками гарячого сонця і сумно віщувало про швидкий прихід золотокосої осені.  Літо закінчувалося, але кожен знав, що воно залишиться в його душі незабутнім, тільки для кожного по-своєму: для когось -  щасливим до неможливості, а для когось - не дуже…
Для Зої це літо також було особливим. Вона ніколи не забуде тих моментів щастя та горя, які їй довелося пережити,  і тих людей, що відіграли неабияку роль у її житті.
   Щороку дівчина з нетерпінням чекала довгоочікуваних канікул, адже саме в цей час їй випадала хороша можливість відвідати дорогесенького тата, який вже років з десять не проживає з ними. Але Зоя не осуджувала його вчинок, адже вона чудово розуміла, що в їхній родині не було б щастя, оскільки між батьками ніколи не було взаєморозуміння, а так, кожен з батьків знайшли свою долю і живуть своїм життям, зі своїми сім`ями, мають своїх дітей. А Зоя? А Зоя вже звикла до такого способу життя: то в матері погостює, то в батька, а основний час проводить на навчанні. Тим більше, що Світлана та Ігор, батьки Зої, не тримають одне на одного зла, а навпаки, доволі таки непогано спілкуються час від часу. Саме вони із задоволенням підтримали дитячу мрію дочки – стати психологом, і саме завдяки їм через декілька років навчання вона зможе працювати за улюбленою професією, з радістю допомагати людям у важких життєвих ситуаціях знаходити більш правильні шляхи вирішення проблем, даючи їм корисні поради, вислуховувати їх і надавати підтримку в необхідні моменти, і просто змінювати їх життя на краще. Хоча в неї і без навчання це дуже добре отримувалося…та от в своєму особистому житті Зої ніяк не вдавалося розібратися…
   Вранішнє сонечко своїми теплими промінчиками заглядало в Зоїне віконечко, намагаючись її розбудити і порадувати тим, що сьогодні, нарешті, вона вирушає до батька. Але, незважаючи на це, її настрій хотів би бажати кращого. Вчорашня сварка з Тарасом, парубком дівчини, й досі давала про себе знати. 
- Доню, ми запізнюємося на потяг. Швидше збирайся! Перевір речі, чи нічого не забула.
- Зараз, матусю, кілька хвилин і виїжджаємо.
- Тобі Тарас не телефонував?
- Мамо, ну ми ж домовлялися більше не торкатися цієї теми!
- От вперта, от вперта, вся в батька… Ой важко тобі прийдеться в житті…
- Мамо!..
- Добре, роби як вважаєш за потрібне.
   Вже за мить Зоя стояла біля потяга, що от-от мав відправитися на Миколаїв, а далі її чекав довгий шлях до Вінниці, де на її приїзд із нетерпінням чекала батькова родина.
   Три години до Миколаєва минули чудо дуже швидко, тимпаче, що Зоя вже звикла їздити цим маршрутом, коли їде на навчання. А от до від`їзду автобуса на Вінницю Зої залишалося чекати ще півтори години.
Настрій і дійсно був нікудишнім… Хоча останнім  часом Зої взагалі не вдавалося радіти життю. Постійні сварки зі своїм парубком, Тарасом, виснажували всі її сили. Дівчина втомилася мовчати, терпіти і пробачати постійні його «сюрпризи», які знову і знову змушували її розчаровуватися в коханні.
   Зоя знову, за звичаєм, включила свою улюблену пісню в навушниках і зайшла до зали очікування. На її змучених і виплаканих очах знову з’явилися сльози – сльози болю і розпачу.
- Навіщо я все це терплю? – думала дівчина. – Чого я чекаю від людини, яка не знаходить навіть п’яти хвилин в день аби зателефонувати мені і поцікавитися, як мої справи.
В голові була купа запитань і ні однієї відповіді. Мимовільно дівчина дістала із сумки блокнот з ручкою і почала щось писати. То був початок її чергового вірша про кохання, в якому вона, як і в інших своїх творах,висловлювала свої емоції та почуття, всю свою біль, любов і страждання, всі свої надії на краще. Саме за допомогою творчості вона заспокоювала себе знову і знову, що давало їй сили не скоритися перед труднощами, які виникали на її шляху, боротися з несправедливістю, безлюдністю і злом, які так поширилися в суспільстві. А оскільки дівчина була дуже чутливою до всіх цих аспектів, то їй просто необхідний був такий своєрідний душевний відпочинок. Напевно, саме тому Господь нагородив цю чуйну дівчину таким великим талантом і чистою душею.
   Та її творчу думку перебив якийсь сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, що привернув увагу своєю чудною, як їй спочатку здалося, поведінкою. Він сидів навпроти неї і щось шукав у своїй подертій торбині, нічого з неї не дістаючи. Так продовжувалося близько п’яти хвилин. За цей час дівчина встигла поглядом розглянути його з ніг до голови і дати йому загальну характеристику. Чоловік був одягнений у сіру стареньку свитину, що, ніби вдало була підібрана під колір торбини, на голову він одягнув капелюх з-під якого виглядало сиве-сиве волосся, яке  ставило до відома всіх, що недарма воно так швидко змінило свій колір. Штани були схожі швидше на шаровари, які теж мали не новий вигляд, а взуття… а взуття лише доповнювало його бідний образ. За  зовнішнім виглядом було зрозуміло, що цей чоловік потрапив до списку бездомних і жебраків. Але як тільки він підняв обличчя, в дівчини відразу закалатало серце. В його очах вона помітила стільки болі і розчарування, стільки всього пережитого ним за все життя, що просто дух захватило. Дівчина не раз бачила жебраків, які сидять в переходах і просять милостиню, але цей чоловік зовсім не був схожим ні на одного із них. Він не був спитим, як інші, навіть, здалося, що він взагалі не зловживає алкоголем. Видно, що життя не раз поводило цю людину нелегкими шляхами, намагаючись зламати його, але чоловік боровся до останнього. В його очах Зоя помітила безкінечність і людяність. Його погляд був настільки щирим, що на її очах знову з’явилися сльози болю і співчуття, коли чоловік припинив щось шукати в торбині і мовчки нахилився до неї та незграбно почав гризти шматок сухаря, який не діставав звідти, а навпаки, намагався їсти непомітно, щоб не привернути до себе зайвої  уваги навколишніх. Він ніби боявся, що хтось помітить це і осудить його, мовляв, дожився он до якого життя, що тепер стикається по вокзалах і сухарі гризе.  Дівчина забула про свій біль, про те, що вона там писала, забула про свої негаразди, і просто намагалася зрозуміти, що ж привело цього, сильного духом, доброго і чуйного по очах, але суворого на вигляд чоловіка, до такого життя?
Сльози не припиняли виступати на очах і біль в душі не стихав, а , навпаки, переповнював її ще більше, ніби це вона живе таким життям…
   Дівчина залишила приміщення і вийшла на вулицю. Заспокоївшись, вона підійшла до кіоску. В її гаманці лежав квиток на автобус і трішки грошей, які вона залишила собі на їжу під час поїздки. Зоя, довго не думаючи, купила на них гарячого чаю та свіжих булочок і повернулася назад  до приміщення. Тихенько підійшовши до того чоловіка, який продовжував незграбно гризти хліб, вона вирішила почати з ним розмову.
- Візьміть, будь ласка! – простягаючи йому куплене, промовила Зоя.
- Та ні, що ви? Непотрібно, -  здивовано відповів він.
- Ну візьміть! Я вас дуже прошу…
  Але незнайомець, незважаючи на своє становище, відмовлявся брати запропоноване. В його очах, що ось-ось  мали наповнитися слізьми, було добре видно вдячність за хороше відношення до себе. Напевно, він просто не звик до такого… Чоловік все-таки погодився взяти чай з булочками, адже бачив, що дівчина пропонувала йому від душі, але у відповідь промовчав. Дівчина подумала, що, можливо, вона поставила його в незручне становище перед іншими, тому, вибачившись, сіла на місце. Роблячи вигляд, ніби продовжує щось писати, вона з радістю спостерігала, як чоловік радів їжі. Він більше не дивився в її сторону, на що вона здивувалася, але Зоя помітила невимовну радість і подяку на його обличчі. Дівчина була задоволена, що змогла хоча б чимось допомогти цьому чоловікові… Їх тиша продовжувала заповнювати залу, і лише було чути, як працює телевізор та говорять люди між собою, але з їхніх уст ані пари слів…
Аж тут чоловік піднявся, забрав свою торбину і пішов.
- Хороша ти людина. Нехай  Господь благословить і оберігає тебе і твою душу і дасть тобі міцного здоров’я. Ти  обов’язково будеш щасливою, –
промовив чоловік до Зої на прощання.
Зоя здивувалася таким неочікуваним словам чоловіка і з посмішкою промовила:
- Спасибі. І вам того ж!
   І якби вона  тільки знала, що доля ще не раз зведе її з цією людиною!..
   Дівчина дочекалася свого автобуса і вирушила в дорогу. У Вінниці її досить добре зустріли, їй вдалося гарно відпочити, і настав час повертатися додому.
По дорозі назад, на вокзалі, вона знову зустріла того чоловіка, якого бачила останнього разу.  Вони радісно привіталися одне до одного, обмінялися щирими поглядами і кожен пішов у своїх справах. Та і це була не остання їх зустріч. Зоя зустрічала його майже щоразу, як потрапляла до Миколаєва: то на вокзалі, то випадково на вулиці, то в супермаркеті… І кожного разу дівчина помічала зміни в своєму незнайомцеві – оновлений одяг і щира посмішка привертали увагу і радували душу. Зоя щиро раділа за нього, вона зрозуміла, що в його житті почалися зміни на краще. Вона лише не могла зрозуміти, чому вони так часто зустрічаються, тим більше  в різних місцях?..
   Одного разу дівчина не витримала і вирішила поговорити з невідомим.
- Хто ви? Чому ми з вами так часто зустрічаємося? Ви за мною слідкуєте? – запитала вона.
- Не знаю як тобі це пояснити… Ти в ангела-хранителя віриш? – запитав чоловік.
- Ні, - з посмішкою відповіла Зоя і, вибачившись, пішла далі…
На вулиці стояла гарна погода. Промінчики сонця радісно перегукувалися одне з одним, а голосисті пташки починали свою ранкову пісеньку. Природа оживала після нічного сну і все навкруги раділо новому дню… Але для Зої він розпочався не дуже радісно.
- Скільки можна? Ви що тільки й робите, так це сваритеся! Вам самим ще не набридло?
- Мамо, ну я ж просила, не треба лізти туди, куди не просять. Самі між собою розберемося. 
- Розберетеся? Хм…розберуться вони… Та ви вже два роки розбираєтеся між собою і все без змін! Тільки от поки ти тут сидиш і переконуєш мене, що ви розберетеся, він там спокійно гуляє з новою дівулею. Прокинься нарешті! Скільки тобі років? Ти ж прекрасно знаєш, де він зараз і з ким. Йому твоя любов і близько не потрібна… Ти збираєшся до пенсії чекати  доки він нагуляється і зупинить свій вибір на тобі?
- Але я не можу без нього…
- А з ним ти можеш? З ним ти щаслива? Хіба для цього я виховувала тебе? Я родила тебе для того, щоб він ось так взяв і зламав твоє життя?..
- Все буде добре, - відповіла Зоя на слова матері.
   А її серце знову і знову наповнював біль. Вона й сама розуміла, що то не життя їй буде з тим Тарасом, але не могла здолати свої почуття.
   Сьогодні Зоя знову збиралася до Миколаєва. Одна знайома порадила їй з’їздити до хорошої ворожки, яка нібито й справді може розповісти всю долю.
Світлофор подавав червоне світло, але Зоїн розум знову затьмарили думки про чергову зраду її коханого: «Як він міг? Чого йому не вистачає? - не могла зрозуміти вона. – Чим ті інші кращі за мене?». Дівчину настільки хвилювали ці запитання, що вона нічого не помічала навколо себе… 
- Лікарю, скажіть, як вона? Все буде добре? Ми можемо розраховувати на краще? – схвильовано запитувала у лікаря заплакана мати Зої.
- Я не можу вам нічого обіцяти… Шанси є, але вони зовсім невеликі. Їй негайно потрібна пересадка серця…
- Скільки в нас є часу?
- Максимум два дні…
Прокинувшись, Зоя не могла зрозуміти, що з нею сталося. Поруч сиділи заплакані батьки і змарнілий Сергій, найкращий друг Зої ще з раннього дитинства, який завжди її в усьому підтримував і допомагав.
- Що сталося, мамо? – ледь чутно промовила Зоя.
- Все буде добре. Тільки не хвилюйся, ти ще зовсім слаба, - відповіла їй матуся і простягла якогось листа.
В Зої дух захватило від прочитаного, на її очах мимоволі з’явилися гіркі сльози болю…
- Дорога незнайомко, ти тільки не хвилюйся, будь ласка! Шкода звичайно, але так склалося життя, що ми з тобою скільки разів зустрічаючись, навіть і не познайомилися. Хоча я тебе й не знаю, але після першої нашої зустрічі моє життя почало налагоджуватися саме завдяки тобі. Тебе напевно цікавило запитання, чому я тоді потрапив на вокзал і дуже був схожим на жебрака? Чи не так? Так от: справа в тому, що старість починала брати своє…а я жив разом із сином і його родиною. А кому ж потрібний такий тягар на шию?.. Хто буде радіти старому дідусю, який ось-ось зайвий раз попросить про допомогу?.. Я помічав, що починаю заважати сімейному життю сина з його родиною, і вони мене не раз у цьому переконували своїм спілкуванням і відношенням до мене. Так, я вирішив не заважати їхньому життю, а вони навіть і не поцікавилися мною після мого зникнення… От і виростив собі сина на втіху… Я чудово пам`ятаю, як ти тоді від щирого серця хотіла мені хоча б чимось допомогти, тому купила поїсти. Я й справді відразу хотів погодитися на запропоноване, але щось тримало мене... Можливо, це був страх, що хтось осудить мене за такий спосіб життя? Не знаю… Але я дійсно був здивований, що все-таки є ще люди такі, як ти, яким не байдужа доля інших людей. Так от саме ти надихнула мене щось змінити в своєму житті, повірити в краще, і незважаючи ні на що, робити людям добро, навіть, якщо вони не відповідають взаємністю. Саме це мене і привело тоді в монастир. На щастя, завдяки знайомим мені вдалося  дещо дізнатися про тебе і твоє життя. Я дуже боявся, що більше тебе не побачу…а я ж так тоді тобі і не подякував... Так, ми бачилися після того ще не раз, але я чомусь не наважувався сказати тобі слова вдячності. Тому я вирішив по-особливому тобі подякувати. У тебе дуже добра душа і дуже добре серце, а у добрих людей повинно бути все добре. Я не міг дозволити собі байдуже дивитися, як погибає велика частинка всесвіту, яка уміє кохати, відчувати, співпереживати, бути чуйною до чужого горя, приносити людям радість, творити і надихати їх на краще.  Пам`ятаєш, я тобі обіцяв, що у тебе все буде добре, так от, я виконав свою обіцянку. Я своє життя вже прожив доволі, тепер настав твій час розквіту. Я не забув, як ти казала, що не віриш в ангелів-хранителів, та хочу  переконати тебе, що вони існують, але оберігають лише хороших людей, таких, як ти, яких залишилося зовсім мало… Я знаю про твоє нещасне кохання, але повір, він не гідний твоїх сліз. Люди, які гідні твоєї любові і уваги зараз поруч із тобою і, можливо, читають цього листа, а твоє справжнє кохання зараз дивиться на тебе змарнілим обличчям і радіє тому, що ти взагалі є. І ще, доки не забув, я ознайомився з твоєю творчістю і можу сміливо сказати, що вона дійсно варта уваги, тому дарую тобі твою збірочку поезій «Добра справа не зникає безслідно». Я бажаю тобі щастя, адже ти його заслуговуєш! Я ж чим міг тобі допомогти – допоміг, далі справа за тобою…
Р.S. Дякую!!!
                Твій ангел-хранитель.