Шлях з темряви

Втомилось сонце, і втомився вітер,
І листя терпне на гілках понурих.
Повітря пахне осінню близькою.
Струмок біжить стежинкою вузькою,
Неначе хоче встигнуть за минулим.
Але воно ніяк вже не вернеться.
Бо то є мить. Бо то є в миті — вічність.
І так одне за одним все блукає
І крутиться у колі променевім,
Неначе як видіння, як примара
У моєму запаленому мозку.
І очі вже заплющую від болю,
А біль не хоче в темряві вщухати,
Бо хоче світла, хоче руки теплі
На собі відчувати, бо замерз вже.
Замерз вже від жорстокого обману і застиг.
Десь в середині, десь у самім серці.
То біль над болем: довгий і тягучий.
Йому не можна рот заткнуть скрегоче,
Йому байдужо, як мені колись-то
Байдужим було небо, море, хвилі.
Байдуже було горе і страждання.
Байдуже було ніжнеє кохання.
Бо то колись… А зараз все кипуче
І спогади як рани кровоточать,
І біль такий, що збожеволіть мало…
Я вже не та що була. Я живая.

А сонце каже, що життя як промінь:
На що впаде — то розцвіте, чи всохне.
А я не хочу всохнуть, бо кипуча.
І прагну бачить сонце що лоскоче,
І хочу чути тишу, що поволі
Надходить в серце… бо воно ще б’ється,
А все що б’ється треба шанувати.
Воно таке тремтяче і прозоре:
То неба очі, то води волосся,
То руки лісу і озер долоні.
Те все що є, і чОго вже не буде,
Те все що буде і чого не має,
Те все що в мені і що поза мною
Тремтить, кипить і виллятися хоче.
Це є життя... Це важко зрозуміти.

P.S
Це є життя, це можна лиш прожити…
Не мозку дано вірити, любити.

І випивать ранкову насолоду
Пробудження осінню прохолоду,

Червоний захід сонця над журбою,
Осінній подих вітру над собою.

Не мозком зрозуміти дощ і бурю.
На морі хвилі, чи за чим лютую.

Як хоче серце віру не втрачати
Не треба розум в почуття кидати.
 
                94