Двохкольорова

Вона була двохкольорова. Поранена в скроні душі та з подряпаним почуттям гордості за свою свободу. Вона обожнювала топити себе в глибинах примарної люті та, невпинно, роздирала собі щоки від беззахисності. Ії кольорами були: блискуче-чорний та мертво-білий. Такі собі крайнощі вона випивала кожного ранку з кавою без цукру. Я ії бачив лише вечорами в парку. Кожного вечора, о сьомій, йшла до невеличкого фонтану і розглядала  хвилі. Така собі традиція хворого самопізнання.

Я завжди крав нишком обривки розмов людей, що проходять повз. Іноді  траплялось, що я знаходив відповіді на свої питання таким шляхом. Або просто знаходив собі виправдання. Коли ми з нею розминались – мені в спину била льодяна тиша на яку я просто не міг не звернути увагу. Мені так і не вдалося викрасти частинку її. Вона ніколи ні з ким не говорила по телефону, а ні в парі. Я не бачив її ні з ким в парі. Такий собі привселюдний інтим, заблокований терпким мовчанням.