Легенда про вишиванку

 В далеку давнину, почав вмирати люд,
 Від страшної, незнаної хвороби.
 В ліси мерщій тікали від усюд,
 Та їх і там вкривала тінь жалоби.
 Косила всих підряд лиха біда,
 І діточок малих не оминала.
 Тинялася- сухенька і бліда,
 До торби, душі немічні збирала…
 В той час, жила в хатинці над Дністром,
 Марія- горезвісная вдовиця.
 Струмочок невеликий із містком,
 Під вербами сховалася криниця…
 Шістько діток - мов ангели в раю.
 На них, хіба що тільки не молилась…
 Забрала пошесть майже всю сім’ю,
 Лише Іванка наймолодша залишилась.
 Як квітку пестила останнєє дитя,
 Та чатувала коло двору зла недуга.
 Бліда прийшла, немов із забуття,
 І стала танути, мов свічка недолуга.
 І вже не їсть, а тільки воду п’є.
 Тихенько марить, наче бачить- тата.
 Змогла б віддати все що в неї є,
 За жахом сповнені дитячі оченята.
 А ті благають: «Матінко, врятуй!»
 Марія, в розпачі, собі не знайде місця.
 Враз чує, хтось шепоче: «Ти- вартуй!»
 З’явилась бабця- лагідна мов киця.
 І привіталась: «Слава Богові, дочка»
 Відповіла, небога щіро: «Слава!»
 -Остання помирає? Тінь гнучка.
 Ось, бачишь на стіні, неначе пава?
 Ще можна врятуваті їй життя.
 Марія мов билина затремтіла.
 -Врятуй, молю тебе - невиннеє дитя,
 Допоможи, благаю, бабця мила!
 І зглянулась над бідною- стара.
 -Я добре знаю захист від хвороби.
 Пішла збирати грішних ця мара,
 Хто без хреста. До тих нема жалоби.
 Та темні сили, як почули кров,
 Збирати стали душі і невинні.
 Хопають всіх, не тямлячи умов,
 На ком хреста під одягом не видно.
 Щоб не чіпали хворої вони,
 Розший хрестами одяг. Небарися.
 Цю таємницю, Боже борони!
 Комусь відкрити. Доней присягнися.
 Щоб здалеку побачити змогли,
 В яскраві одягайтесь вишиванки.
 Червоне з чорним вишивай малій,
 Щоб відступились біси, від Іванки...
 Стара розтанула в повітрі мов імла.
 Марічка заходилась вишивати.
 Наранок донечці сорочку одягла.
 Немов веселка квітне коло хати.
 То дитятко здоровшає весь час.
 Уже сміється, грається, співає.
 А ще, благає маму раз- позраз,
 І та, нові їй квіти, вишиває...
 Та смуток крає душу на шматки,
 Під вікнами проносять домовини.
 Лише вона змоглаб їх вберегти.
 Аби не присяглась життям дитини...
 А чорна Смерть, збирає свій врожай.
 Сусіди тужать з вечора до ранку.
 Щоб їх не чути, вибігає в гай.
 Вона ж не може втратити Іванку!
 Нараз з’явилась донечка сумна.
 Рясніли в неї не дитячі сльози.
 Ой мамо! Там така страшна труна!
 В ній двійко хлопчиків! Сухі мов лози!
 І наче блискавка у серце увійшла,
 Немов негода розірвала хмари.
 Прости мене, кровиночка мала,
 Немає на землі страшніше кари...
 По хатах бігала- розпатлана, страшна,
 Благала всих сорочки вишивати.
 Бліда, немов наврочина й чумна.
 Молила - рідних і дітей спасати:
 «Зневірелись? Ви чуєте чи ні?
 Чи думаєте, з’їхала я з глузду?»
 Ховали очі, жалісно - сумні.
 Ні! Так не вмовлю до трашного суду.
 Іваночку на руки підняла,
 Та похапцем до церкви, наче зрада...
 Забила в дзвони гучно як змогла,
 На сполох! Щоб зібралася громада.
 Спинилась, лише як прийшли вони:
 «Єдину віддаю, щоб ви - вціліли»
 В останній раз поцілувала мов ві сні.
 Ой людоньки! Та щож ви наробили?
 Хай вишие сорочки все село»
 У розпачі зірвала вишиванку...
 Дитя, зчорніле, їй до ніг сповзло,
 Марія впала мертва на Іванку...
 Пішла, з тих пір, хвороба в далечінь.
 Не гинуть більше од мари невинні.
 І не лякає люд зловісна тінь...
 Та вишиванки квітнуть і до нині.