Шон Маклех - Птица-Город

Вольный перевод
стихотворения
Шона Маклеха «Птах Мiсто»*
http://www.proza.ru/2014/03/29/1741



Птица-Город

              «То, что происходит в моей голове намного интереснее,
              чем то, что происходит за её пределами.»
                (Лоуренс Данмор)

В апреле 1964 года я посетил Стокгольм. Во время того эпического визита город вовсе не напоминал мне ни города еретиков ни (тем более!) город викингов. Почему-то ассоциировалось он у меня исключительно с сентиментальностью Ингвара Бергмана. А еще с птицей – нет, не с диким гусем Сельми Лагерлеф, а с серым журавлем эпохи барокко. Блуждая улицами этого ностальгического города, я встретил уличного художника, который сказал мне такое: Вы не думайте, что Стокгольм – город идеальный, здесь такие же проблемы. как и в других городах.» И тогда я вдруг понял, что единственный город на Земле, который не имеет проблем, это Дублин. И только потому, дублинцы (Dubliners) осознали: проблемы – это что-то не материальное, это то, что существует только у нас в голове. Если у нас в голове нет проблем – их нет нигде. Позже (О, много позже!), вспоминая это, я написал такое:


Весеннее небо
Залетает птахой
В площадей кратеры,
В каньоны улиц.
Почему я такой обшарпанный,
По словам скиталец
С дырявой ботинок палитрою?
Весною цветы то — 
Белые, жёлтые, синие призраки 
(Красных нет меж весенних цветов:
Их не бывает у весенних призраков —   
Точнее — красные привидения умерли
Эфемерной эпохи галерных гребцов).
Если ты плаваешь
Океаном Времени,
Летаешь ли
В пространстве прозрачных деревьев,
То ты — босоногий Августин —
Напрасно ищешь
Откровенья Доната-еретика
Средь папирусов — цвета вишни.
Ты — византиец последний:
В библиотеке своего черепа
Тщетно листаешь растеряно
Пепел сожжённых книг,
Александрийской библиотеки —
Юности своей манускрипт.
Ты во вневрЕменной буче,
Что никогда не станет эпохой.
Подушки из туч ты
Стелешь напрасно под голову
Веку больному и бестолковому.


*«Птах Мiсто»
Шон Маклех
http://www.proza.ru/2014/03/29/1741

             «Те, що відбувається в моїй голові набагато цікавіше ніж те,
             що відбувається за її межами.»
                (Лоуренс Данмор)

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:


Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.