***

Немов прокинувся від жахливого сну. Усе життя ховався у душі своїй глибокій, грубій, самотній. Коли зустрів її, серце немов горіло шаленим вогнем. Я вважав, що кохав. Я знав, що кохаю. Я бачив, як кохали інших, як не кохали мене. Я бачив їхні поцілунки, обійми, радощі. Для мене все це було немов із потойбіччя. У мені все колихалося, немов всередині мене холодні хвилі похмурого чорного моря знищують мене із середини, пробивають грудну клітину сильними ударами з грохотом й зловісним сміхом. Почуваюся мертвим, заритим в сиру землю, пов'язаним порожніми і болісними днями, в яких я і надалі тужу за її блідою шкірою. Щоночі мені сниться один і той самий гіркий сон, де я такий же як і всі – мертвий, самотній, ніким не помічений. Я мертвий як і всі інші, оточуючі мене і мій гниючий світ. Я не відрізняюся нічим серед всіх цих уїдливих сірих мас, в яких я тану, ніби шматок цукру на дні чайної кружки, яка до країв сповнена пекельного окропу. Я варюся в цьому самому окропі. З мене ніби живцем здирають шкіру в чорному і прогорілому до тла аїдовім царстві. Без неї я не перестав жити, їсти, пити, ходити в бар, на поетичні вечори. Без неї я не перестав жити і чекати. Чекати чогось важливого і значущого, чого не сталося з нами.
Сьогодні кожна чорнильна і морозна ніч ніби ножові удари в моє серце. Кожен незручний дотик незнайомої дівчини, касирши, кондукторші, офіціантки нагадує ту незручність, що була присутня в її очах. Я пам'ятаю їх колір, форму, глибину, але ніяк не можу пригадати, коли вони втратили всю свою важливість для мене. Кожен ковток свободи кричить в моїй горлянці, що я нічого не вартий бур'ян. Всі мої згубні звички: дешевий тютюн, міцний алкоголь, сумнівні знайомства та знайомі, важкі книжки з розумними думками розумних людей, яких я не завжди міг усвідомити, самотні забуттю вечора, в компанії з самим собою, черезденна мастурбація, в якій я втопив всі залишки свого незайманого сорому.

Листи, мною написані, нею не прочитані, я так само зберігаю в старому батьківському камоді з вишневого дерева. Її фотографії все так же ховаю в оповіданнях Буковського – брудні, зім'яті, просочені моїми скупими сльозами і словами несказанними їй. Вся важливість почуттів, вся вологість губ її. Все так же залишилися на мені, в мені, зі мною скрізь і всюди. Куди б я не пішов, куди б я не поїхав, куди б я не зник, вона завжди переслідувала мене і говорила про те , як любила.
Щоранку кидаю собі виклик переживаючи черговий поєдинок з самим собою, в якому я програю самому собі, минолому самому собі. Тому минулому, з яким вона відчувала себе важливою, щасливою, потрібною.

Вже пів року жую свої власні шмарклі. Гойдаюся з місця на місце, з міста в місто, з думок в думки. До неї тягнуся по колишньому, але без колишнього ентузіазму. Я потребую її тіла, голоса, турботи, але не любові. Я не можу вимагати для себе того, чого не заслуговую. Я не можу вимагати для себе ту, чиє серце і очі обливаються кровавими сльозами поруч зі мною.
Любити її я смів кожен раз, але й зрадити сьогодні наважився. Своє ж щастя промінявши на те, що ніколи не було і не стало б важливим, я програв її й залишився з самим з собою в посмертному кровавому бою.