Осiнь

КП
Зупинившись за межами літа,
Зону осені я відчуваю:
Прохолода у небі розлита,
Я мовчу, тихо спостерігаю

За деревами і за птахами,
За повітрям і небом без краю...
За минулими швидко роками,
За відбитком далекого раю...

За землею, за листям, травою...
Пахне осені синню душа,
Доторкнуся до тиші рукою, 
Чую, час як у вічність руша. 

Димом пахнутиму над ланами,
Простелюся туманом вночі,
Буду снитись осінніми снами,
Сонцем ніжно всміхнуся тобі.

Потім буду я бабиним літом,
Павутинками залоскочу,
Помаранчевим вітром над світом,
Я навколо землі облечу.
 
Зупинюся, щоб не поспішати.
Від прозорості небо дзвенить.
Як раніше міг не помічати,
Що життя – оця осені мить?

«Прагнув ти кудись бігти, втікати... –
Шепче тихо й спокійно земля. – 
А достатньо лише відчувати,
Листям як осінь землю встеля».

Щастя – вічний зв’язок не втрачати,
Бути вітром, туманом чи небом...
Час тоді може мить зупиняти –
Тільки осінь побачити треба.
26-27. 08.14