Лина Костенко - Тень, полумрак...

Вольный перевод
стихотворения Лины Костенко
«Затінок, сутінок, день золотий...»*
http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=15949


Тень, полумрак и полдень золотистый.
В слезах склонились розы, вОсковой расцветки.
Быть может я, иль кто-то, либо ты
Вот там сидит в углу беседки.

Он, может, плачет, может быть, он ждёт —
Шаги послышались, не скрипнула ль калитка.
Он, может, встанет, головою припадёт
К столбу, где дверь в беседку приоткрыта.

Да, где ж вы, люди, те что в доме жили?
О, белый свет, какое здесь раздолье!
Печаль потомков — как полёт пчелы,
Кадриль пчелиная к бессмертья полю.

Даст бог, уж через тыщу лет —
Я и не я уже, разбуженная в генах,
Здесь на земле ищу хотя бы след
Я рода своего в стенаньях и легендах!

Колодца голос, что же ты замолк?
Шелковиц руки, вы замёрзли неужели?
Забиты окна, и висит замок —
Серёжки ржавый коготок в щеколде двери.

С боков все стены облепила сырость.
Кто ж стонет в доме этом долгими ночами?
Сама, живая, видно, сиротливость,
Печь заполняя рогачами. 

А, может, это наша боль, а может быть, вина,
Бальзамом на запущенные души —
Воспоминание колодца, реминисценция окна,
Воспоминания тропы и дикой груши...

____________________________________________

*Лiна Костенко
«Затінок, сутінок, день золотий...»*
http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=15949


Затінок,  сутінок,  день  золотий.
Плачуть  і  моляться  білі  троянди.
Може,  це  я,  або  хто,  або  ти
ось  там  сидить  у  куточку  веранди.

Може,  він  плаче,  а  може,  він  жде  -
кроки  почулись,  чи  скрипнула  хвіртка.
Може,  він  встане,  чолом  припаде,
там,  на  веранді,  чолом  до  одвірка.

Де  ж  ви,  ті  люди,  що  в  хаті  жили?
Світку  мій  білий,  яке  тут  роздолля!
Смуток  нащадків  -  як  танець  бджоли,
танець  бджоли  до  безсмертного  поля.

Може,  це  вже  через  тисячу  літ  -
я  і  не  я  вже,  розбуджена  в  генах,
тут  на  землі  я  шукаю  хоч  слід
роду  мого  у  плачах  і  легендах!

Голос  криниці,  чого  ж  ти  замовк?
Руки  шовковиць,  чого  ж  ви  заклякли?
Вікна  забиті,  і  висить  замок  -
ржава  сережка  над  кігтиком  клямки.

Білий  причілок  оббила  сльота.
Хто  там  квилить  у  цій  хаті  ночами?
Може,  живе  там  сама  самота,
соває  пустку  у  піч  рогачами.

Може,  це  біль  наш,  а  може,  вина,
може,  бальзам  на  занедбані  душі  -
спогад  криниці  і  спогад  вікна,
спогад  стежини  і  дикої  груші...