Де ти, тату?

У сирітським році повоєннім
Хлопчик Вася в школу сам ходив.
Жив у горі, голоді скаженім,
А п'ятірки все-таки носив.

Як весняно одяглись дороги.
Сам директор хлопчика згадав -
Грамоту на свято Перемоги
І дарунок Васі передав.

Але хтось, надбрів'я заламавши,
Наче в серце затовкмачив дрюк:
«Дарувать дарунки треба знавши
Це ж того тюремника байстрюк».

Подарунка не вручили Васі.
Ще й вину за все взялись валить.
Зека син, хоча й найкращий в класі,
А його не звелено хвалить.

Грамоту - і ту уже сховали.
Є, мовляв, кому її вручать.
«Вихованню - не рідня похвали.
Може, з школи треба виключать».

Вася йшов додому бур'янами.
Ні, не плакав. Просто так ходив.
«Мама вмерла. Як мені без мами?
Ну навіщо зек мене родив?»

Часто Вася на дядьків дивився.
Іноді ввижавсь йому татусь.
«Знаю, татку, ти би заступився,
Я тобою, таточко, горджусь.

Ти ж нікого в світі не боявся.
Ти фашистів - і в полоні - бив.
Я до тебе й зараз би подався,
Ти ж мене й матусеньку любив!»

«Де ти, татку?» - хлопчик горе витер.
Вийняв колючки із підошов.
І туди, де ходить вільний вітер,
Мужньою дорогою пішов.