Лина Костенко - Яркое Солнце

Вольный перевод
стихотворения Лины Костенко
«Вирлооке сонце...»
http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=17351


Яркое Солнце
Садится на чёрные скалы.
Из небес и свободы, и гор, я построила дом.
Небосклон человеку — как тот потолок — не покажется малым:
Поднимается мысль — не рискуешь удариться лбом. 

Мастерили нам своды для нег и дурмана,
Из красивых инструкций им сообразных,
Мерку сняв из прессованных в стружке болванов,
Негодяев пружинно-подобострастных.

Им, спиральным, — удобно.
Высоким — не дюже.
Высоким отроду так подобало,
Чтобы, за то, что готов отдать душу,
Гнуло бы мысль твою и ломало.

Высокую мысль искривлять безнадежно
В догмы чело упирала напрасно,
Сквозь толстые своды прорастала в надежду
И, будто свеча, без воздуха гасла.

Болела правдой. Над стихами я плакала украдкой.
И в ранах чистых революции цвела.
Училась я молчанию. И вешалась на балке.
Иль любоваться северным сиянием шла. 

Морозами битая, муштруема палкой,
Седой выходила из академий.
На длинных столах вымирала вповалку
От разных редакторских эпидемий.

А люди просят: — 
Где гениальные повести?
Эпохи мысли, смех и отчаяние? —
Уехали в «пломбированном» поезде.
Схоронены на кладбИще молчания.

Послушайте, те, что идеи скомкали,
Руками чьими основы подорваны, —
Воскресшая мысль, вновь встаёт над обломками,
Правды живою водой окроплённая!

Богатство искусства не сплавить из страха,
Добыть изо лжи — гнилая алхимия.
Укрытие одно для искусства — правда.
Поэзии рост — не «расквасит» затылок.

____________________________________________

*Лiна Костенко
«Вирлооке сонце...»
http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=17351


Вирлооке  сонце
сідає  на  чорну  скелю.
З  неба,  гір  і  свободи  собі  збудувала  дім  я.
Небосхил  для  людини  -  якраз  відповідна  стеля.
Піднімеш  думку  -  і  не  розіб'єш  їй  тім'я.

Майстрували  нам  стелю  до  млості,  до  одуру,
із  найкращих  ідей,  з  настановами  згідно,
знявши  мірку  з  пресованих  бовдурів
і  пружинно-спіральних  негідників.

Спіральним  зручно.
Високим  не  дуже.
Високим  зроду  таке  личило,
щоб  те,  за  що  ладен  віддати  душу,
думку  твою  підгинало  й  калічило.

Висока  думка  в'юнитись  не  вміє.
Впиралась  чолом  у  погашені  гасла,
крізь  товщу  стелі  росла  в  надію
і,  як  свіча,  без  повітря  гасла.

Боліла  правдою.  Плакала  віршами.
Чистими  ранами  революції  зняла.
Училась  мовчати.  На  бантині  вішалась.
Або  йшла  милуватись  північним  сяйвом.

Морозами  бита,  муштрована  покиддю,
виходила  сива  з  тих  академій.
На  довгих  столах  вимирала  покотом
від  різних  редакторських  епідемій.

А  люди  питають:
-  Де  геніальні  повісті?
Де  думка  епохи,  весела  й  печальна?  -
Поїхала  у  закритому  поїзді.
Похована  на  цвинтарі  мовчання.

Слухайте,  ви,  що  ідеї  розплямкали,
чиїми  руками  ту  стелю  роблено,  -
воскресла  думка,  встає  над  уламками,
живою  водою  правди  покроплена!

Золото  мистецтва  за  переляком  сплавити,
добути  з  брехні  -  ненадійна  алхімія.
Єдина  стеля  мистецтва  -  правда.
Піднімеш  поезію  -  і  не  розіб'єш  їй  тім'я.