Кришталева нiч

9. November 1938
 M;nchen 16:46
Anzinger Strase
Buch-Shop  Акива Реннена

Акив сидів у своєму книжному магазинчику зачитуючись творінням Ніцше. Вдумуючись і аналізуючи кожний крок, кожне слово Заратустри. 

”Але цей, побачивши, що його суперник перемагає його, втратив голову і канат; він кинув свою жердину і сам ще швидше, ніж жердина, полетів вниз, як якийсь вихор з рук і ніг. Базарна площа і народ походили на море, коли проноситься буря: все в сум'ятті бігло в різні боки, більшою частиною там, де мало впасти тіло……               
Дивіться, я вчу вас про надлюдину! ”   Хвилини дві потому коли він настільки вдумався в написане, заглибився у всю суть та зрозумівши всю глибину і важливість даного творіння, йому захотілось змінити світ. Змінити себе та своє життя. Але в силу свого характеру та хитрої вдачі це не було можливим. І ця думка що зародилась у його кудрявій голові тут же зникла без права на майбутнє повернення та можливість вільного існування у чужих головах. Сторніка за сторінкою ….. Слово за словом ….. Час йшов і не повертався! Акив знову засидівся у своїй книжній лавці. Знову допізна.
Іще якихось 39 сторінок і все. Здається гул базарної площі переслідує мене. Хоча ні це на дворі !?
Що ж там сталось ? Цей дикий гуркіт зводить мене зрозуму.         
Акив іще не знав що його чекає. Повний розлючення та страху він вийшов на вулицю. По лівий бік якої в далені горів самотній ліхтар, а поправій із страшенним гуркотом, криками ”zerst;ren ”  (знищити) бігла арава палаючих очей. В руках вони несли смолоскипи, але світло від них не могло порівнятися  із тією яскравістю з якою світились іхні очі…. Так безумовно в них є ідея. Вона поселилась в їхніх головах. Хоча й не розуміють, що господар який посадив зерна чекає на врожай. Тай не ті це голови, що повинні розуміти. Та саме ті очі що повинні іскрити.               
Іще за мить до того, як молоді німецькі хлопці кинулись на Акива з кулаками він відчув страшенний біль та не душевний а фізичний, не від ударів, а тільки лиш від думки про біль. Від страху що його окутав. Акиву здавалось неначе кістки самі по собі почали тріщати та кришитися на дрібні уламки. Та не довго йому здавалося. Так само як і біль який іще хвилину тому був фантомний став реальним та таким, що жити вже й не хотілось. Акив лежав під ногами скрутившись клубочком неначе в утробі матері та направивши погляд в бік своєї книжної лавки важко старався змиритись із думкою, що все набуте непосильною працею та хитрістю зруйноване вщент.
 Практично дев’ять років я присвятив своїй справі і тільки дев’ять хвилин знадобилось, щоб згубити все нанівець. А більше часу у них і не було. І ще так багато роботи повинні виконати, скільки  ж вітрин іще повинні знищити. Можливо за один вечір і не впораються. 
Акив лежав на холодній розгромленій вулиці покритий пилюкою та власною кров’ю. Тіло його тремтіло. Свідомість потрохи відправлялася в туман. Він споглядав натовпу у слід. Стаду що промчалось по його кістках. Гул цього табуна потрохи віддалявся та вщухав. Раптом Акив почув що заді хтось біжить. Він озирнувся і побачив смолоскип який рухався йому на зустріч.
Я покрився холодним потом. Біль який здавалось вщух  відновився з новою неймовірною силою. Смолоскип наближався до мене. На відстані декількох метрів я помітив, що горить лиш факел. І тільки він випромінює світло. І серце в туж хвилину переключилось від скаженої сальси до ритмічного танго.
Це був хлопчина років 17 який просто загубив свій табун. Відбився від колії. Коли він наблизився на відстань витягнутої руки та провів повз мене факелом, що моментно зігрів моє лице я поспіхом поглянув йому в очі. Те що я побачив здивувало мене не нажарт  Не було у ньому зерна. Не було! Було щось інше. Щось зовсім інше та грандіозніше в мільйони….. ні в мільярди раз! Очі його зовсім не іскрились. Не було вогню там була чистота. І наївності не було, як такої. Було щось інше!
Тай чому він просто не пройшов повз? Чому зупинився? Можливо хотів побачити чи живий ще я?
Акив ще довго задавався питаннями. Настільки довго наскільки впринципі, це було можливо. За хвилин 9 він повністю ввійшов в туманність свідомості. Про чіткість розуму на сьогодні можна було забути. А можливо й назавжди. Кришталева ніч підійшла до логічного кінця.
За колючим парканом на холодній землі лежав Акив у власному блювотинні, весь в крові та нечистотах. Жахливий вигляд мав він. Жах наводили його рани. Та не один такий він був. Навкруги нього були десятки, а той сотні таких як він. І не важливо хто ким був до цього моменту. У таборі всі рівні. Всі однаково порожні місця.
Шестеро германських солдат вистроїли в ряд з пів сотні полонених, наказали їм роздітись до гола…. ТА залишили їх на морозі. Пів сотні люду по бажанню шести вояків були приречені на смерть. Заради забави. Серед них і Акив …. Бідний Акив скільки йому іще доведеться пережити. Скільки бід та знущань іще зазнають ті хто оточують його. Цього ніхто не знає. Тай рахунок ніхто вести не буде.

Повз тіла майже замерзлих людей проходив Зигмунд Рашер, який кинувши зухвалий погляд на непотріб, що лежав на землі задався питанням:
Скільки середньо статистична людина витримає часу на морозі?
В який період її можна врятувати ?
Як порушуються функції організму?
В який момент зміни стають не зворотніми?
Як краще боротися з гіпотермією?
Такі питання зародились у голові німецького лікаря Зигмунда Рашера. Але той і не думав їх рятувати принаймні в той момент. Було щось значно важливіше. А вони…. Бідний люд і не думав простити помочі. Краще вже вмерти, а ніж до скону страждати так.
Між ними лежав і Акив в голові якого знову безладно й хаотично кружляли думки.               
 В Зигмунда нараз змінився погляд . Я помітив це одразу ж. В один момент він навіть став походити чимось не мене. Він стояв і роздумував, планував і напевне про щось мріяв .
Безумовно в його погляді щось змінилось. Змінився він сам. Десь я таке бачив….. Чорт забирай знову цей погляд без погляду. Такий же як і у того хлопчини років 17-ти. Хто ж ви над люди ? Хто?
Я втомився ….більше вже не хочу.
Акив більше не хотів боротиси, не хотів страждати. “Тільки б скоріше усе закінчилось.”: Ось остання думка в його голові.
Черговий порив вітру щедро вкрив його ковдрою зі снігу. Та так сильно, що тільки  скляні очі залишились не прикритими….
 Свої ідеї  Зигмунд Рашер практично одразу ж повідомив Генриху Гимлеру той не довго думаючи дав дозвіл для експериментів. Які офіційно почалися з 1941 року. А уже в 1942 року про результати було повідомлено на медичній конференції, яка носила назву « Медичні проблеми, викликані морем і зимою».
Скільки іще полягло орім Акива заради науки чи розваги ніхто точно не знає, тай рахунок ніхто не вестиме.
Скільки ще поляже теж не відомо. Проте точно відомо, що о 19:45 Зигмунд  Рашер відправиться до дому в Мюнхен на Ашхаймер штрассе до жінки і двоїх дітей, та сьогодні вони для нього не матимуть жодного значення. Значення матимуть тільки запитання та пошук відповідей. На виході з концтабору Він, як завжди погляне на годинник, на хвилинку задумається. Обернеться до табору. Бігло кине погляд на паркан та колючий дріт, що щедро його окутав. Та незмінно зітре рукою сніг із білої таблички, що красується на самісіньких воротах,  із дивним чорним написом  Дахау (Dachau).
Зігмунд посміхнеться. Дістане люльку і як завжди  в будь яку погоду закуривши рушить в “путь”.