Моя проза

Девять днiв самостiйностi
Виктор Черний
Розділ І.
- Навіщо їдеш? - запитували одні.
- Ти не зможеш, там сам. Врешті-решт ТИ Інвалід! - попереджали другі.
- Ти засумуєш. - говорили треті.
  На усе це. Володимир - відповідав. Простою посмішкою, або двозначним підморгуванням. Зрештою, він хотів зрозуміти "Чого вартий, знайти себе!" Володимир звик. До будинку, до вишень з яких не раз пригинаючи віти їв соковиті ягоди. їх садив він сам з кісточок звичайно: старої вишні, що росла на подвірї. А як тут гарно весною, коли цвітуть сливи, яблуні, карликові вишні. Дерева, котрі садив дідусь. Особливо груші. Їх, аж трійко росте біля хати. Одна коло хвіртки. Як він може засумувати у домі, де прошло його дитинство, прийшла юність.
 Десять років тому,дідусь Петро, як кажуть, відійшов у память. Володимир любить (навіть тепер)дідуся і бабусю. Своїх"директора і зауча" Так жартував дідусь, коли Володимир пішов до школи. Адже чотири класи, Володя провчився у домі дідуся. Приїздив до дідуся в неділю - відїздив у пятницю. Пятий ходив вдома. А потім вирішив "Досить" і до шостого не пішов. Батьки зрозуміли і не наполягали, вчителі теж.
  Перші місяці без дідуся,- були дивні. Здавалось, наче дідусь кудись вийшов, і ось, ось зайде. Відчуття чекання. Воно притупилося. Лише зараз Володя зрозумів як допомагав бабусі. Як підтримував її своїм оптимізмом. Тоді він і уявити не міг, що бабусі теж колись не стане.
Перший в його суп, - густий як каша Володимир варив, щоб порадувати бабусю.
Поступово хлопець перебрав на себе всю кухню. Інакше й бути не могло. Бабуся перенесла один струс мозку і два мікроінсульти. Третій мікроінсульт був останній.
Тепер Володимир жив сам.
Володимир мив посуд, коли двері відчинилися.
 - Володю! Привіт можна я поставлю у тебе велосипед?
 - Ставте!?
 - Розумієш післязавтра мій день народження, зачіску треба і все таке...
   Володимир дивився на дівчину, подив читався в його очах. Обличчя було наче знайоме, а пригадати хто це? Не пригадає. Вона наче вгадавши його думки, назвалася:
   - Я Оксана пригадуєш, нас знайомили в дитинстві?
   - Так я тебе памятаю. Ти трохи підросла з тих пір. - Сказав з усмішкою.
В памяті спливло : дівчатко з сіроблакитними очима, каштановими кісками і білим бан-том.
    - А ти зовсім не змінився, хіба що вуса. Тобі пасують. Гаразд побіжу.
Минуло чотири години. Володимир лежав читав книжку.
    - Це знову я. Скучив?
Над ним стояла Оксана. Він не чув, як вона увійшла. Мабуть задрімав.
    - Вибач я тебе розбудила. Я забираю свій транспорт.
    - Та ні Я не спав. - рвучко сів на ліжку.
    - Спасибі за стоянку.
    - Зачекай я проведу.
Швидким звичним рухом, підкотив до себе візок, і перекинувши спочатку одну, а потім і другу ногу, сів у візок. Оксана спостерігала.
   Вони вийшли на вулицю. Оксана вела велосипед. Він їхав поруч.
   - У мене донечка Анютка. Живемо з моїми батьками. Я працюю в крамниці. Чоловік на заробітках в Тобольську.
Помовчали потім вона запитала: - Ти тут сам живеш? Ходімо до нас з Анюткою...
   - Та ні. Іншим разом - відмовився.
   - Ну добре. Але післязавтра чекатиму - заявила категоричним тоном Оксана.
Володимир ловив на собі зацікавлені погляди перехожих. Він звик до них. Так звик, що навчився не помічати їх. Але не уявляв прогулянку без них. Завжди на десять таких поглядів шість зацікавлених - решта співчутливо-жалісливі.Хоча Володя жалості не просив. Він часто читав її в очах. Очі - дзеркала душі. І ці дзеркала, майже ніколи йому не брехали... хоча сьогодні Володимиру не хотілося думати. Ні про дзеркала, ні про погляди. Він просто їхав-йшов. Даруйте за каламбур, але коли інвалідний візок стає з дитинства твоїми ногами, ти мимо волі звикаєш на запитання: - Приїдеш? говорити - Прийду. І навпаки. Володимира запросили в гості. Точніше на день народження. І він пішов... Хоч і не знав, що скаже, коли прийде. Але не піти він не міг.
   Коли підійшов до воріт, собака миттю зреагував, осипаючи повітря голосним гавкотом.
   І за хати виглянуло дитяче личко, собака змовк: - Стривай не тікай, мама вдома? - гукнув двом пшеничним кіскам, які вже зникли у хаті "-Це мабуть Анютка"
   Двері відчинились, вийшла Оксана. - Привіт. Привіт. Проходь - відчинила хвіртку.
   - Тут у вас іменини святкують? Тут, тут. Проходь, що вузько, зараз ми ворота. - посміхається і веселі бісики блискотять в її сірих очах. -Молодець, що прийшов.
   - Та ні я прослизну. А де гості музики? - заїздить на подвіря.
   А гості увечері прийдуть.
   Дівчатко стежить за ними, обпершись на одвірок. - Доню поклич діда.
   - Добрий день! -Подає правицю дядько Михайло.
   - Добрий - вітається Володимир. Ось прибув привітати Оксану, - ліва рука зникає за спиною, і повертається з букетиком конвалії - З найщирішими побажаннями!!! Щоб щастя тобі посміхалось. Кохання, здоровя, і лише рівних життьєвих доріг! Скромні квіти з власного саду.
 - Пробач не вмію красно говорити.
  - Спасибі! Яка краса. Тату давай внесемо Володю до хати.
  - Ні у вас прибрано.
  - Ні, ні хлопче не протестуй. - Михайло Васильович бере візок за праве колесо, - а ну доню. Узяли. - Так ні - не переживай, зараз помікуємо. Оксано бери за ручки, а я спереду. Ось пішло діло. Візок легко перестрибує дві пласкі сходинки ганку, вкочується до веранди. - Далі сам?
   - Так. Дякую. - руки звично лягають на ручні обручі.
   - "Прийшов наробив людям клопоту.Незручно"
   -Проходь зараз пригощатиму- з кухні линуть аромати чогось тушкованого. "-А зачіска їй пасує" - Мамо, тату сідаємо. Доню сідай цокатись будемо.
   - Здоровя! Добра. Рясних божих благословіннь. Щоб Анютка своєю слухняністю радувала маму. - Михайло Васильович і Олена Дмитрівна цілують Оксану з обох боків.
Чарки дружно і синхронно сходяться в повітрі.
 Дівчинка зникає в кімнаті. Виходить з Барбі. - Вона - тицяє пальчиком в ляльку: теж хоче їсти. Можна? - Сідайте я вам салатику покладу - Оксана цілує дочку. - кладе їй салату картоплі з мясом. Ви ж мої сонечка.
   - Володю їж, накладай, а то ображусь.
  - Я їм.
  - А собі, коли? - запитав Михайло Васильович. - Їж, бо казатимеш тост. Гаразд.
  - Добре. - Житній колос дозріва для хліба. Для води народжується риба. Для краси цвіте у полі квітка. Для польоту лебідь і лебідка. А людина для добра і щастя! Нехай збудеться найпотаємніше.
"Дзвіньк" - склянки одноголосо вітають ювілярку.
   Дощові краплі іскряться на склі.Володимир відривається від книжки. Юнак дивиться на мокре мереживо і його думки пливуть далеко-далеко, подібно цим сумним важким хмарам. Він пригадує ті сумніви, що брали його душу у полон; коли вирушив "в дорогу на іменини." Страх знову цей страх. Ну чому він боїться? Пустити в своє серце друга? Страх набриднути, викликати жалість до себе.
 - Вчора все було, як найкраще - запевняє він себе, і кладе погляд на книжку.
  "Завтра четвер, Станіслав Цилістинович прийде зрання, бо Аполлінарія Денисівна буде базарувати. А ми гратимемо підкидного" Сусіди дай їм пан бог здоровя допомагають Володі розігнати сум.Вони переїхали у Червону Слободу з Лозової, купивши сусідній будинок.
  "Тай Оксана казала, зайде провідати. Чи не болить голова після вчорашнього!"
   Він їй не розповів, що усі ці роки стежив за її долею, і чекав. Їх познайомили у дитинстві бабусі.Діти одразу знайшли спільну мову. Але погратися їм довелось не довго, лише отой один-єдиний день. Другого дня Оксана з мамою відлетіли літаком до тата-військового у Казахстан.1992рік, коли Володимир учився у 5-му, Михайло Васильович з родиною повертаються на батьківщину. Оксана часто проходить повз їх будинок простуючи додому зі школи.
   Коли надворі похмура погода,а по телевізору не було нічого цікавого Володимир брав книжку і сідав до вікна. Любить спостерігати за перехожими,сіро-сумного осіннього дня.
Про Казахстан, Володя дізнався вже потім, кілька разів серед школярів, які проходили дорогою повз нього і його вікно, помітив незнайому дівчинку свого віку.
  - То Оксана Стороженко. Онучка Галини Архипівни. - пояснила бабуся. Ви колись разом бавилися? - запитливо глянула на онука Поліна Панасівна. - Не памятаю - відповів їй.
 - Її бабуся, читала мені синові листи з далекого міста Чикмет, а тепер вони повернулися і онучка з вересня ходить тут у 5-Б. - Ми з Галиною, її бабубсею працювали разом з ліснистві. Саджали, а потім просапували молоді ялинки. Косили, різали у Мохничці дерева. - І вам давали кожного дня чотиристаграмову банку згущеного молока на чотирьох і столову ложку цукру, - пригадав Володя бабусині розповіді.
  Через місяць Володя знав усіх її однокласників.Дружній клас, вони завжди ходять разом - живуть на одній вулиці. Оксана найдалі за всіх. Її завжди проводить хтось з хлопців. А найбільше, Сергій Чубанюк, чорнявий з відсторбурченими вухами і карими очима.Сергій найвміліший рибалка, Володимир часто бачить його, як ходить в місцеві плавні і завжди з уловом. Володимир трохи по-доброму заздрив, Сергієві в такі миті. Йому доводилось займатися рибальством в спеціально перевіриних, татом місцях. Це ті місця до яких можна вільно дістатися на візку, або запорожцем.




Розділ ІІ.

     Годинник-пейджер пискнув восьму. Рішуче відкинув ковдру, протираючи сонні очі почав одягатися. Сумні, важкі хмари грізно висіли над будинком. «Мабуть буде дощ» Вмивання остаточно прогнало сон. Володимир взяв з лавиці з обираною звечора картоплею. Обережно, щоб не обіллятись вилив воду. Порізавши картоплю на менші шматки, і заливши водою, запалив  файєрку. Язики вогню весело застрибали, злизуючи з боків каструлі краплі води. «Час чистити буряк» Зітер на терці одну морквину просто на сковороду, туди ж відправив соломкою-буряк і цибулю, нехай тушкується. Майонез і кетчуп змішав разом – додав у заправку заходився різати капусту. «Славний борщ може, Цилістинович скуштує»
    Дзвінко загавкала Кнопка це означало, що Станіслав Цилістинович взявся господарювати. Випустив курей, виніс собачаті. Попахкуючи цигаркою пішов за хлів.
 – Знать скоро прийде. – сказав сам собі, і попрямував снідати Володимир.
- Агов, хто є! Станіслав Цилістинович, відчиняє двері. – Здоров , ти брат спать. Старий викидає самосад і подає мозолисту правицю. - Здраствуй шибенику! - Прийшов постукав, ані мур-мур. - Мо якась приспала? - всміхається старий і веселі бісенята грають в його очах.
 - Доброго ранку! Таке, нікого нема.Куховарив я, а потім читав. Поснідали? - запитав старого Володимир.
  - Та попоїв трохи. Кисляку випив з пиріжками. Моя вчора пекла. - Ну, що заграймо. Бачу, бачу, хочеш мене старого з парубками залишити.
-  А може спершу борщу? Скуштуєте сам варив.
- Спасибі, але ні.- відмовляється старий. - Хвігуру зіпсую, доведеться отой апарат, що по телевізору купувати - сміється.
 "Тренажер BODY PRESS" від ТЕЛЕ-Shop"
  Після погонної хрестової шістки, прилаштованої на секунду до його плеча, очі старого помітно хмурнішають. Не любить сусід отримувати позачергові військові звання. Раніше ніж нагородить ними суперника. "Не скуштував борщу, ось маєш" - Степан не заходить?
 - Та забігав вчора косу позичив, бо підуть косити. Дивний він. - Станіслав Цилістинович бере з колоди останньою карту і ходить нею до Володимира. "Цікаво, а шістка є. Звісно!"
   - Добрий день. - до хати заходить Поліна Денисівна. - Ага! Знайшла.
   Добрий день - вітається хлопець. - З поверненням. - говорить Станіслав Цилістинович до дружини. - Як базар?
  - Не пересунули - йому в тон відповідає бабуся Поля. Ходімо Стасику.
  - А може ти з нами?
  - Не хочу. Ходімо. Снідати. - Поліна Денисівна зникає за дверима.
  - Як це! - здивовано дивиться на карти затятий картяр. От відьма, забалакала і ось маєш. Володимир прикладає до плечей старого дві червоні сімки.
  - Гаразд піду снідати. - Станіслав Цилістинович -, виходить, за хвірткою він запалює цигарку.
  Сьогодні Оксана йому наснилась. Найближчі дві години він сидітиме тут з книгою. Читання допоможе йому не думати про Оксану. Красуня у випускній сукні, під руку з коханим Сергієм.
                ****
-Ой! -скрикнула від несподіванки дівчина, і спенившись схопилася обома руками за голову.
 -Що з тобою, нога?
 - Ні. Мене щось ударило. - Де ж він? - пальці намацали хруща, Оксана розтулила долоню. Здоровенний жук доліз до пучок і розтуливши крила, злетів у напрямку ліхтаря.
- А памятаєш, як ти їх боялася - згадав Сергій.
- Май на увазі, що ропуху у портфелі. - Вона зобразила на обличчі гримасу гидливості. Я тобі так і не пробачила.
- Може, то не я був - спробував виправдатись кавалер.
- Ти, я добре знаю - відповіла Оксана
- Не я чесно. Век свободы не видать.
- Дурню що ти знаєш про свободу. - Вони ще довго сперечалися, доки їх голоси не розчинилися в нічному небі.
 - Вово чому не спиш? - питає бабусин голос.
 - Парко, бабусю. Ноги крутить. Мабуть на погоду, - жаби розкумкались. - пояснює онук.
 "- Заснеш після почутого, як же! Сергій говорить Оксані - Я тебе люблю! А я спи."
    До сьогодні Володимир думав що вони просто друзі. І не вірив чуткам, які пророчили Оксані і Сергієві одруження. "Ці слова повинен казати я Ну той що, що вона його не памятає. А може то мені тільки здається? - Весна пора кохання. Хтозна яке воно.
Це вже в пяте він її проводить з дискотеки."
   Ранок.
  Гречана каша закипає розносячи по хаті приємний аромат. Бабуся одягається, а він чаклує на кухні. Гречка друга страва, яку Володя навчився готувати. І вона виходить краще бабусиної. Так усякому разі говорить Поліна Панасівна. Він не сперечався з її думкою. Йому приємно знати, що може віддячити бабусі хоча б цим.


Розділ ІІІ.

    Вони пішли з "LADY DANCE",- так шестикласники охрестили літній майданчик для дискотек.
Оксані стало не добре. - Ходімо звідси. - запропонував Сергій, такою він Оксану бачив вперше. - Проведи мене, мені погано. Щось зі шлунком...,о боже. - тихо попросила вона. Швидко зникаючи в кущах жасмину.
   Зустрічні посміхаються. Вечеря і пачка Флінту, мають на траві зовсім неапетитний вигляд."- Не можу бути. О ні" Вона виходить зі сховку, Сергій бере її руку, і як маленьку веде
"- Як йому про це сказати." "- Сергію мені з тобою поговорити, - ось фраза""- Але як її промовити" Сьогодні вранці її знову нудило. Це ще не зовсім знак, але...

                **** 
-Розрадою у моєму житті є. Рибальство. Ось де краса...
-Коли мене хтось дістане, то я можу. І сама собі танцювати і...,викаблучувати.
-Розрада? Кохана дівчина, хороша книжка.
- Дорога, руль и очень большая скорость.
-В ефірі "РОЗРАДА" З вами я Ольга Іванова і мій колега Олександр Завальський.
 Позивні улюбленої радіопрограми, Володимир впізнавав з першої фрази. Колись випадково натрапив на неї на хвилях Першого національного радіоканалу.
- Сьогодні ми запрошуємо вас у гори. О ні, ні не хвилюйтесь.Не потрібно ніякого наплічника і казанка з наметом! Подорож буде подумки.
(звучить гуцульська мелодія)
 До нас на РОЗРАДУ надійшов лист з Чернівецької області.
 Наша постійна слухачка Оксана Попадюк.Розповіла про себе, що вона інвалід дитинства(ДЦП), дуже хоче поспілкуватися через улюблену радіопрограму з слухачами, поділитися мріями.
-Із народженням донечки. У сімю Попадюків завітало щастя. Але незабаром Параска Юріївна та Олексій Миколайович переконалися що в Оксаночки тяжка недуга - ДЦП.
 "Ця недуга мені знайома. Недуга, яку не лікують, лікарі, ані колишнього СССР, ані тепершні, ескулапи."
  Володимир слухав радіопрограму, а думки линули в далекий одеський санаторій в його дитинство. Надивився на різні форми своєї хвороби. Самий страшний її прояв, на його думку, - це коли хвороба сковує руки і центральну нервову систему, як у випадку Оксани.
  - Знайома медик порадила випробувати нетрадиційний метод боротьби з хворобою: щоденні водні процедури - купання з поступовим зануренням у гірський потічок. За тиждень судоми почали відступати, згодом полегшало.
 "А мої рідні боролися з судомами, Маршаком.Вмикали світло і мама читала Кицькин дім, Баладу про невідомого героя: тільки тоді біль лякався і минав(Володимир декламував на память багато віршів)". - Кожного дня, Оксана виконує фізичні вправи, а руки матері масажують тіло донечки, яка всіма силами намагається звестися на ноги. І потроху їй це вдається - Оксані минув двадцять один рік. Вона безмежно любить життя. Свої переживання, вдячність Богові і батькам за кожен прожитий день висловлює у віршах.
  - Шкода, розрадавці не можуть побачити її малюнок, намалювала тримаючи зубами пензель: подарунок "РОЗРАДІ".
Найвірніша подруга Оксани - її матуся, яку називає не інакше як чарівницею. Їй вона також присвятила поетичні рядки. А нещодавно меценати допомогли видати першу збірку творів"Моє життя у рідному краю"(далі Оля продекламувала два вірші молодої поетеси. А Сашко продиктував адресу дівчини, котра не любить себе жаліти)(яку Володя чомусь одразу запамятав, і вніс в память мобільного"А моя знаймо-незайома Оксана, - просто брехуха")Імя головної героїні сьогоднішнього випуску, нагадало юнакові Стороженків. Вона ж не знає, що він мимо волі підслухав їх з Сашком розмову, яку їй було нелегко розповісти коханому. А його наче постріл: - Сама винна! Це не до часу. Ти впевнена що вона моя?!!! - остання фраза, ще довго не виходила з голови Володимира довгий час.
  Як він хотів утішити її тоді. Тієї миті він був ладен запропонувати їй свою допомогу.
  Якщо буде потрібно Володимир одружиться з Оксаною. За таких обставин, які склалися їх одружать дуже швидко. Цим Володимир врятує Оксану від пересудів односельців.
  - Так, і тільки так, - думав він, - єдиний вихід.
  Йому було сімнадцять. А це пора імпульсивних рішень.
  Але поки він зважував і думав, як це зробити. Оксана і Сергій стали на рушничок щастя.

Розділ IV.
  - Є хто вдома? - дівчинка просовує голову у двері. - Агов!
  -Звісно є. Проходь. - Володимр обертає візок до дверей.
  - Привіт! Давно у тебе не була. А ось бачу, двері відчинені,значить дядько надворі були. - Був, а ти до мами? - руки лягають на обручі. Оленка сідає на канапу, щоб не дивитися на нього згори вниз. - Так.Хліба тобі і морозива. - виводить на долоні, вдаючи папір і ручку.
  Так точно! - Відповідає сміючись, рука зникає за спиною. Пальці затискають імпровізований гаманець з кіндера-сюрприза.
 - Таки не змінив, казала ж гроші мнуться.- дівчинка дивиться на Володимира.
 - Нічого. Аби не пахли,- відповідає їй. Не люблю аромату нових грошей.
 -Я зараз повернуся - вона виходить. Готуйся в карти гратимемо. "- Побігла. Оригінальна дитина. Нехай їй нічого не шкодить!" Оленка - донька його троюрідної сестри Наталки.
  Наталка працює у крамниці на ПП, магазин навпроти його будинку. Перетни дорогу і матимеш хліб і до хліба.
  Їли морозиво і грали в "Боярське сонечко" - так Володимир охрестив гру, дуже схожу на девять дурнів. По колу розкладається десять карт, щоб вийшло сонце. Колода в центрі.
  - Моє, - мала бере карту і посміхається. - о знову,боюсь,що сьогодні тобі не залишиться.
  Козир так липне до неї. Вона розкладає свої карти на чотири купки,- вони починають гру. Оленка махає козирками як віялом "-Молодість перемагає досвід. Я ж піддаюсь! Сьогодні вона піде від мене задоволена. Що ж радій!" - Володимир приймає козирну даму, потім туз. Який приліплює собі до чола (за правилами)Гостя веселиться на повну. - Погано, що в тебе нема телевізора - бідкається дівчинка. - Зараз відьми їдуть. (телевізор забрано додому, одразу по смерті бабусі, щоб не потягли місцеві ханурики) - Шкода. Нічого я не сумую. Книжку читаю про війну. - Другий фронт називається. А ще Ромко заходив "Чотири танкісти і пес" приніс. - А ти читати любиш? - Дівча кривиться наче їсть лимон без цукру. - Лише те що задано. І анекдоти. Товсті книжки не подобаються.
 - Я в твої роки, теж читав, лише казки. А до серйозних, так як і ти. Тепер навпаки.
 - Давай дядьку я тобі погадаю на дружину.
  - Згода! Якщо збудеться, відкриємо салон з назвою "У пані Олени"- посміхається клієнт.
  - Зараз як..., - дівчинка замахується на жартівника. Він ловить її руку за запясток, і повертає назад на колоду. - Ворожи. Уже й пожартувать не можна.
  Карти лягають на стіл по три віялами. Юна ворожка, дивиться значення кожного віяла у записничок. - Кохають тебе, одразу дві. Ось. Нещодавно була у тебе далека дорога. Одна за тобою тужить, аж плаче. Але тобі з нею не бути. А друга, якщо ти їй запропонуєш, руку і серце. Твоя буде. Одна, лише заковика: суперник-багатій. - Так маленькі клопоти.
 - Де ти так навчилась? - запитав малу сусідку.
 - Василинка показала, ось поглянь тут значення карт. Способи розкладання на любов, удачу, гроші. Є окремо на любов, є на все одразу. На бажання. І різні прикмети. - Оленка гортає нотатник. Я розклала на все, щоб і гроші, і кохання, і удача, на мрії. Василинка сама вигадала оцей, щоб на все одразу. Бо інші дівчата ворожать окремо на супутницю,кохання. - Коротше ти зрозумів.
- Ох, уж ця Василина, і все-то вона знає, і все-то вона уміє. - промовив з жартом у голосі.
- А що таке? - надула губи Олена. Вона моя тьотя, хоч і старша, лише на рік.
  Було приємно отак сидіти і ттеревенити ні про що, слухати в піввуха Оленчині розповіді, і думати про своє. Навіть не думати,знати,через місяць може менше. Він повернеться додому. В дім де його люблять.
Володимир любить себе обманювати. А потім сам вірить у свої обмани. Він усе своє життя намагається, жити так, щоб ніхто не відчув, того болю, що хлопець має на серці.
  Колись він любив заглядати до себе в душу, (в підліткому віці)сльози не вихід тепер він заглядає туди рідше. А тепер, коли не стало його бабусі, там взагалі чорне провалля.
  Володимир знав провалля згодом зникне. Потрібно тільки знайти "соломинку-справу" - щоб перемкнути свою душу. Таку як знайомство з Оксаною.
І така соломинка знайшлася. - У неділю повертаюсь додому - тихо проказав до племінниці.
- Побудь, іще. З тобою мені так добре. Хто розказуватиме мені нічні казки, поки мама з Кисликом розблять інвентаризацію товарів?
- Сестра запрошує до себе в Бібієвку, буду доглядати Вадима.
- Туди ж їздить дід Петро (батько Володимира)- говорить дівчинка. - Хіба ні?
- Дідусь то не те. Люда говорить: Вадим став нервовий. В дитсадок, ще рано.
- Розкажи мені казку - попросила, - а Кислик, ще не поїхав.
- Слухай. - погодився - Жили-були граф і графиня. І не було у них дітей.   
 
Розділ V.
- Ну що поїв? – запитав племінника. – Ходи сюди. – Володимир наставив руки долонями догори. Малюк встав з ходунків і взявши за поруччя, виліз на руки. Володимир посадив його зручніше, і вони покотили з кухні.
«- Треба малого класти, і коли засне, писати Олі друзям. Учора вона розповідала лист, який зачепив його за живе. І спонукав до думки написати їй.»
  Вадим підходить до нього, і очима пропонує погратися конструктором. Він ще не розмовляє, але усе розуміє. Володя злазить з візка, а малий всідається біля ящика з іграшками.
  Вони складають LEGO рівно п'ятнадцять хвилин.
    Володимир бере мяку іграшку Дональда  Дака кладе на ліжку під стіну. Малий подає йому два пупсика. І біжить по іншу іграшку. – Подай левеня. І жабу. Нехай з нами по-сплять. – Ось так ! Малюк умощується на ліжку, підсовує рученята під свою подушку.
   - Жили собі дід та баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі – Ходімо бабо, в ліс по грибки! – Володимир гладить темно-русий чубчик дитини. – Візьмемо її додому , нехай у нас живе. – повіки Вадима важчають і за мить він засинає
   Володя відкладає улюблену книжечку з казочкою і тихо, майже нечутно сповзає  з ліжка.
  «- Пора! Тепер спатиме до Людиного приходу» - Він заходить в іншу кімнату, пришвартовується до столу.
   Сонячний промінь квітневого сонця виграє на папері, з-під кулькової ручки на аркуш лягають слова , він пише лист на радіо. « Не, лише, у Оксани є про що писати. У мене теж є, добрі миті життя.»
- мене носять по ворожках і лікарях. Лікарі розводять руками. Лікують уколами і морською грязюкою. Маму просять не хвилюватися, ось підросту і ходитиму . Радять їсти їжу багату на фосфор і кальцій. Потім страшний діагнус ДЦП, - перечитав щойно написане, і пише далі. «тепер про школу» (План сьогоднішнього листа давно визрів у голові. От того пишеться швидко і легко ) Роки ідуть... і ось я уже у школі (якщо так можна назвати дідусів будинок де провчився чотитри роки.В перервах між лікуванням. 5 клас ходив удома. А потім зікінчив свою науку.)Оце розповідаю Вам в листі правду. Бо слухав учора про хлорпця,теж інваліда, який,лише,недавно навчився читати й писати. У 28років. Я знаю, як йому буває сумно. Прошу Вас п. Олю передати мої вітання Оксані Попадюк. Радий буду з нею листуватися. Колись в юності писав вірші. Думаю, що ми собі знайдемо багато спільних тем.
                Життя - це море
                Люди кораблі
                У кожного свій шлях - курс
                Своя дорога
                Тут головне ...
                Витримувать шторми
                Чекати штилів
                І надіятись на Бога
                Бо лише Він -
                Всесвітній Вседержитель
                Дає нам долю
                І наснагу жити.

Даруйте мені за помилки у цьому листі, може їх тут більше ніж потрібно. Може слухачі почувши його скажуть: - Дурень, що не вчився далі. Я на таких не ображатимусь.
Буду завершувати, бо Вадим устав, вже кличе дядька бавитися."Гарно попрацював, чотири учнівських листки. І вірш пригадався" 
До побачення на хвилях Українського радіо, щиро ваш Володимир Чупрун
Володимир перечитав ту частину, в якій писав про теперішній час, про смерть бабусі.
"Чи вірно я вчинив написавши їй про усе це? Мабуть так, я чув ще й не таке. Може попросити не називати його справжнього імені? Та ні. Нехай!" Сестра укине конверт він їй уже розповів про свій намір. Вона сама чула кілька випусків.   
          Він запечатав лист, залишилось ,лише, написати адресу Українського радіо, яку він знав напам’ять. «Людмила прийде нехай напише, у неї почерк кращий. І полетить перша ластівка, а чи буде друга побачимо» - думав Володя, лягаючи коло племінника з підручником історії 7-го класу(середні віки)Історія була його улюбленою наукою в шкільні роки. А сестра викладає цей предмет, тут у Бібієвці, з п’ятого по одинадцятий (Бібієвка – заможне село, Червоно-Слобіцького району)
     Замок тихенько клацнув впускаючи господиню. – Спить . – чи то запитує, чи констатує Лю-дмила. Ходімо їсти, голодна – як вовк. Сьогодні батьківські збори проводила, - сестра наси-пає другу тарілку; - з дев’ятнадцяти батьків прийшли, лише чотири мамки.
«- Ну, все, поїхали. Учні невдячні! Колеги-злюки, директор(тиран і самодур) » - Володимир ховає посмішку в борщ. – Вадим їв? Прокинеться підемо гуляти. Звичайно – відповідає з тиха, його думки зараз далеко, аж на Хрещатику 26.
Зі спальні чути тупіт , то малюк спішить до кухні. Він діловито вмощується на руках матусі блокуючи їй доступ до тарілки. – Я листа уже написав. Тільки адресу напишеш і до скриньки – повідомив, те що робив сьогодні, аби нагадати їй – про обіцянку допомогти.
- Добре зараз, напишемо і віднесемо на пошту(Поштове відділення, знаходиться в цьому ж будинку, тільки вхід з іншого боку двохповерхівки) – Вадим ходімо по куртку, ідемо на дюдю з хвостом! – Дюдя! – задоволено верещить малюк, і біжить до вішалки; де висить кашне з шапкою. {Дюдя: - це надвір . Вітряна погода} «Березень передав квітневі, трохи своєї прохолодності. Початок холодний а далі побачимо?»Дитина одягнута, сестра в плащі, сідає на стілець. – Кажи адресу . Її рука пише адресу батьків.
- КИЇВ-001 Українське радіо Хрещатик 26. Програма РОЗРАДА Ользі Івановій.
- Не поспішай - говорить вона. - Київ 001 Українське радіо - Вулиця?
- Хрещатик 26. - якимось ніби не своїм голосом; говорить Володимир. - Так готово поглянь. "Радіопрограма Розрада. Ользі Івановій"- читає подумки хлопець. - Так. Добре. Дякую - усміхається сестрі"А може, це не зовсім правильно!?Трус не іграєт в хокей. І назад дороги НЕМАЄ!!!", сестра з сином виходять.
Володя повертається до читання, нового роману Донцової, але скоро його повіки важчають,- він подрімує. Цієї ночі дуже погано спав, думав про листа.
  - Ну, довго нас не було ? – питає сестра: - заходь. Двері зачиняються – Агов, де ти? Вадиме шукай дядька. – чути як малюк, бігає по всіх усюдах.
- Ку-Ку! – сміється Володимир. Хлоп’я обережно переступаючи поріг, біжить до Володимира. Тримаючи в рученятах пачку кукурудзяних паличок «від Вінні з сюрпризом»
- Погода казка. Трохи,правда ,вітряно. Але весна – замріяним тоном говорить Люда.
- 23-го Великдень. Додому до бабусі Валі
- А хіба у нас тобі кепсько? – запитала ображеним голосом Людмила.
- Та ні просто так. Додому хочу, сяду на веранді читатиму. Сонечко грітиме ноги. Свіже повітря, красота. Ти не зрозумієш. –«Як їй пояснити, що її стидаюся. Що все звик робити сам. Характер такий, що не звик нікого обтяжувати» - Колись же йому. – кивнув на дитину. Буде потрібно і в дитсадок до ровесників. – цілує племінника в чоло.
Малий витирається, і вибігаю з кімнати.
- Ходімо хлопці з’їмо по бутерброду . А то охлянете, Великодня не дочекавшись.
- «А, що я такого сказав?Образилась. Зрештою на ображених воду возять. А я хотів їй розповісти історію Оксани. Про свій намір написати дівчині . » «Доведеться написати їй вдома.»
    Телеекран мерехтить звичним набором реклами, зараз почнеться програма «Без Табу з Оленою Герасименко» Вадим дрімає зіпершись на його плече. Сестра хотіла, щоб  він ліг на подушку коло неї. А син її не послухав. - Ти вже замучив Вову. -сміється вона, бачачи, як малий пригортається до хлопця. - Та ні, нехай. - протестує Володимир.
- Сьогодні до нас прийшла жінка. Послухайте будь-ласка її історію. - линув приємний баритон ведучої з блакитного ока. Володя обережно відхиляє плече, очима показує Людмилі на хлопчика. Вона бере заснулого сина на руки, і кладе поруч з собою. Гасне світло.
"Краще було б не писати. Ніж зараз думати-гадати. А чи дійде? Радіо все ж таки. А чи не зависоко замахнувся?""Ольга, звісно мені не відпише". "Думаю вона зрозуміє" "Хоча б, якби не лист Оксани, і той інший від хлопця-інваліда з вітчимом-пияком. То мабуть пані Іванова, довго б чекала мій лист. Отакий я не рішучий""А все сьогоднішнє, БЕЗ ТАБУ" Треба ж було тій жінці з передачі, згадати про санаторій."Володимир згадав про своє лікування в подібному, і закрутилося. "Цікаво, де зараз Льонька?Загубився. Не з моєї вини, то було. Малими були - були б старшими обмінялися б адресами. А так є,лише, ім’я і спогади.""- Школа прізвище, його матері. Оцей усе, що я пам’ятаю."

Розділ VI.
Доброго здоров’я Оксана!
Пише тобі Володимир простий хлопець з Житомирщини. Хочу побажати міцного здоров’я, наснаги і натхнення у створені нових поезії. Я теж пишу вірші і добре знаю якою непокірною буває рима . Сталось так, що маємо спільну знайому Ольгу Іванову , бо 6 літ слухав «РОЗРАДУ» (зараз вона чомусь зникла з ефіру). Малювати я на великий свій жаль не вмію, зате люблю розгадувати сканворди. Сам пробую їх складати. Висилаю тобі один в подарунок.
Володимир перечитав написане: «-Що ж, так? Мало. Можна ще так» Ручка заходила по папері, лишаючи темно-синій слід кривульок. Сподіватимусь тобі сподобається мій сканворд? Пишу не тільки вірші, а й прозу. Колись у дитинстві була мрія видати свою збірку, стати поетом. Тепер мрія змінилася. Видати свою збірку сканвордів, загадок. Ребусів не люблю!Може справдиться моя мрія . Якщо знайду спонсора. Маю до тебе одне прохання малюсіньке. Намалюй мені свій малюнок, простому парубкові з Житомирщини. Сподіваюсь на подальше спілкування листами.
Зі щирим привітом твій друг Володимир Чупрун.
«Тепер покласти до конверта сканворд з запитаннями. І повний порядок!» «Чекати відповіді» Володимир згинає аркуш навпіл, кладучи туди ж наготовлений аркуш з сканвордом. «Людмила напише адресу, і полетить лист-ластівка на Чернігівщину. Для першого разу лист вийшов маленький, - але якщо їй сподобається сканворд. Стій! Можна ,ще покласти віршик, а краще два. Хвалити бога, ще не заклеїв  » Володимир прямує до кімнати; там на полиці між книгами лежить зошит, в якому інколи під настрій з’являються нові вірші

Спить втомлене місто
І не бачить, й не чує воно.
Як по вулицях ввічливо й тихо
Ходить дівчина
На імення Доброта
Зазирає у вікна будинків
І дивиться на людей
Вона інколи, не розуміє….- їх вчинків.
А найбільше любов до гроше й
Спить втомлене місто.
- Гроші, гроші; хто ж їх не любить
Прочитавши скажете ви
Але часом, ці знаки гублять
У людині ті зерна добра
Що лишає нам всім, Доброта
На рамі, лишає, на склі
Допоки ходить по землі

- Пишеш? – над Володимиром нависає темно-русява голова племінниці Маші. – Та ось, листа. Одній хорошій людині написати, вирішив. – Якимось ніяковим тоном відповів на її запитання. – Розумієш є на радіо одна програма. Я тобі розказував, мабуть? – Так. - Дівчина киває. – Ти таки наважився молодець, написати Олені. Вітаю.
- Та ні не її. Їй я вже писав…. – жду відповіді – Глибоко зітхає хлопець. Я слухав один лист-сповідь,який , скажу, тобі по секрету . Мене зачепив. Дівчина з Чернівецької області, малює картини затискаючи пензлі зубами. Пише вірші. І взагалі дуже життєрадісна людина.
- Ну пиши, пиши. – Маша виходить. - Я вже написав. Залишилось,лише, адресу на кон-верт нашкрябати. – відповів їй.
Лише Маша знає, що її дядько , поет. Володя тайкома від рідних щось пише, на маленьких клаптиках паперу. Інколи він дає їй почитати . Коли дійсно є, щось цікаве. Ті його вірші, які подобаються їй; - залюбки друкувала районна газета. Інколи батько, каже, що бачив мовляв, Юрія Артемовича (редактора «Руської землі»), пита : Чи пише син, чого нового? Володя не вірить батькові, бо ті вірші, які він надсилав до редакції районки друкувались, лише, з батькової подачі. Петро Васильович Чупрун і Юрій Артемович Городецький – друзі дитинства. І тому юнак не вірить тим людям – які пророкують йому «лаври письменства» Даної миті його турбувала, лише одна думка як відправити цей лист.
- Давай, кажи адресу підпишу тобі, твого листа до життєрадісній людині – говорить Маша. – А ти зумієш? – питає Володимир. Тоді ось адреса – він відкриває шухляду довго там шарудить в ній, і дістає на свій божий клаптик – Оксані Попадюк, село Виженка, Вежницький район, Чернівецька обл..., індекс 59209. – читає в голос написане. Марія закінчує виводити їхню адресу. – Гаразд єсть! – говорить єдина племінниця. Вона бере з його рук клаптик, і тихо диктуючи сама собі пише адресу одержувача.
- У неділю вкину в поштову скриньку і чекай відповіді. – підсумовує вона.

Розділ VII.
- Ало. Доброго дня бабушка, впізнали – засміявся Володя. Він зручніше притулив слухавку. – Здоров’я помаленьку. А у вас? – Скучаємо за тобою. Рано запалить цигарку, і каже – Що там наш сусід? А я йому – У сестри мабуть, там дитина. Згадуємо тебе і покійну бабуся кожного дня. Я коли воду беру, завжди тягне подивитися на лавку, до вас. – Та ні від Великодня вдома. – Відповідає Володимир і тепла хвиля прокочується душею.
- Поснідаємо, а він знову за сигарету. Вже й казала і молила, а він чадить. – скаржиться старенька на чоловіка. – Так мені теж, інколи сниться бабуся. Завжди мовчить, нічого не каже. Сьогодні з вашим дідусем в карти грали – почав розповідати сон. – І хто виграв? цікавиться Поліна Денисівна – Не пам’ятаю. А, як ваш онук? – Артем, добре, на осінь у школу піде. – А твій Діма, як він? – Не Діма, а Вадим. Спасибі добре, зараз у Бібівцях. Поїхав з плачем, не хотів без мене їхати. Довелося баб ушка, що потім приїду. Сестра його в дитсадок хоче, щоб до дітей звикав. – повідомив новину сусідці. – А не тяжко тобі, Вово його глядіти? – Коли як. Трохи до їжі вередливий, а так нічого слухняний – як усі хлопці. Посміхається. – А Степанова жінка в Світанку прибирає. А ту як її, Махновку скоротили. Петрова мати дуже слаба, її дід сумний ходить. Я інколи бачу, як він до Степана іде до скорої телефонувати. – Нашпигають бабу, і назад їдуть. А хто нас сину слухає, не дай бог в больниці лежать. – бідкається старенька. Скільки я з дідуньо вилежала, він до цієї пори, ще не оговтався. Наші різати боялися на область відправили, - вона стишує голос, щоб дід Стасик не чув її слів. А там кажуть: - Якщо не оперувати, ваш чоловік помре через три місяці… . Діти рятуймо тата. Сіли порадились з доньками. А вранці підписала дозвіл. Ну гаразд , дзвони, а то Катя пришла. До побачення. – До побачення, бабусю, буду телефону-вати. Дєдушці привіт передавайте. Ти теж передавай там усім привіт. – зв'язок уриваться про що свідчить довгий гудок.
Володимир інколи телефонує своїм сусідам. Поліна Денисівна розповідає йому тамтешні новини. А він їй свої, коли є що розповідати. Минулої осені, Станіславу Цилістиновичу, безжально відтяли ногу. Від маленької ранки на мізинці, дуже швидко розповзлась гангрена. Старий й досі лихий на лікарів обласної лікарні. Мріє побачити свого кривдника , щоби пояснив, чому він тепер без ноги. І як жити далі?
Від телефону Володимир бере курс на кухню. «Поки батько в молочарні, наїмся. І надвір. Книжку закінчити» Насипаний гречаний суп, парує останніми теплими кільцями.
Доїздить до веранди, далі злазить з візка на колінах виходить на сходи . Там іншій візок, вилазить і читає.
Заливистий собачий гавкіт, свідчить про повернення батька з маслозаводу. Володимир переводить подих, дивлячись, як вулицею іде струнконога дівчина років вісімнадцяти не більше. Її очі помічають його погляд, - вона долонею поправляє, неслухняне, як вороняче крило пасмо. Він опускає очі на книжку. А прародичка Єви зникає в заростях винограду.
- Я, його ходжу по всьому будинку. А він тут сидить, - крізь двері просовується голова, Петра Васильовича і діловито запитує – Їв? – Авжеж – ствердно киває головою юнак. Татова голова зникає, - за мить чути брязкіт посуду. Старший Чупрун снідає.
«- Дуже добре, що вона не помітила мого погляду. Струнконога, як Діана. Богиня мисливства і дівочої цноти у греків» Володимирова уява малює йому картинку. «Він котиться вулицею на мотовізку. Погода така ж як і сьогодні, сонячно з проясненням . Поруч нього іде молода з каштановим волоссям жінка його віку. За плечима Володимира виснуть дві господарські сумки. Отак  з тиха перемовляючись, Володя і дружина приходять додому. Вона допомагає йому заїхати в дім. Далі разом готують сніданок. Взагалі вони все роблять разом .»
Раптом Володимир ловить себе на думці, що обличчя його дружини має риси Оксани Стороженко. Значить, як кажуть психологи: Він підсвідомо бажає бачити її своєю дружиною. «Цікаво що вона зараз робить?»
«Мати говорить, що у неділю, вони підуть на кладовище. Провідати дідуся і бабусю»  Володимир давно хоче зробити таку поїздку,лише, він і мама. Ось тільки як це здійснити ? Кладовище за два кілометри від їх будинку, ще й дорога під гору – дуже важко буде, Валентині Петрівні везти його. «Потрібно  буде попрохати Сергія, щоб підвіз».

Розділ VIII.
- Я хочу побажати розрадівцям. Здоров’я! Добра. Рясних божих благословінь у кожну домівку України. - голос  злегка бринить, нотками хвилювання. Листів до мене надійшло багато, що я прошу вибачити мене – бо нажаль відповім не всім. Ваші вірші мені припали до душі. Сердечно дякую.
- Сьогодні з нами була, моя добра подруга Оксана. А зараз обіцяний нею вірш.
«Прикро, якщо мій лист, її не зацікавив. Я мабуть був єдиний хто прислав її кросворд. Минув,лише, місяць відтоді – як мій лист почав мандрувати Україною! Скоріш з усього раз вона сама приїхала до студії,відповіді мені не дочекатись. »
Зорі світили у шибку, тьмяно-блідим світлом. З приймача линув приємний голос Оксани Попадюк, його колеги по перу. Володимир лежав і думав, чи точніше пригадав, що вплинуло на нього. Написати їй… - мабуть, те відчуття, що він називає «депресія самотності» вона все частіш підкрадається до його душі. З цими невеселими думками він і заснув.
Його розбудив спів, якоїсь пташки. Володимир розплющив очі, і вдихнув свіже повітря на повні груди. У відчинену квартирку влетіла оса і заходилася танцювати б’ючись вусиками об шибку. Він обережно допоміг заблуді знайти вихід і пішов їсти . Сьогодні був суп, який для Вадима називав мівіновий, хоча він був зі звичайної вермішелі. Мати і сестра старалися не зловживати таким продуктом, як Мівіна – вермішель швидкого приготування. Вадимові вона подобається, хоча її поживні й смакові якості досі не вивчені українськими вченими. Одні кажуть що вживати такі продукти інколи не можна. Дуже в обмеженій кількості, і не кожного дня. Інші говорять свою палку позицію. Заборонити споживачеві споживати модифіковану продукцію. А поки пани-депутати, вчені-делегати сперечаються між собою. Український народ залюбки купує в крамницях Мівіну і їсть її не відходячи від каси.
Поївши і запивши молоком, Володимир виходить надвір читати новий роман американського дідуся Сідні Шелдона.
К несчастью для  Кемаля, каждый школьный день казался ему непереносимой пыткой. Он был ниже всех в классе, даже девочек. Какой стыд! Поэтому бедняга получил сразу три прозвища: «карлик», «козявка» и «пескарь». Мальчишки смотрели на него сверху вниз. Да и предметы ему давалось нелегко. К тому же он интересовался только математикой и компьютерами. Тут он легко обгонял остальных, получая только отличные оценки. В школе действовал шахматный клуб, где Кемаль вскоре стал лучшим игроком. Раньше он увлекался американским футболом и как-то пришел на тренировки школьной команды, но тренер, взглянув на пустой рукав мальчика, покачал головой. – Прости, ты, вряд ли нам пригодишся.Он не хотел обидеть Кемаля, но эти слова прозвучали приговором и нанесли парню тяжёлый удар.
«Я думаю. Таке сказати людині з інвалідністю. І як гнітять такі слова, я добре знаю!» Однолітки зневажають , або ж просто не помічають тебе. Сидиш ти у своєму візку, то й сиди. А дружать з тобою лише за щось, - наче послугу тобі роблять. Якщо хтось до тебе заговорить, вони одразу , починають шептатися і їм байдуже -  що ти їх чуєш. А хто ти? З тобою ж неможна пограти в футбол, чи просто побігати.
Для Кемаля счастливая жизнь кончилась в тот момент, когда его родители и сестра по-гибли в Сараево. Его послали во французский приют неподалёку Парижа, где и без того жалкое существование превратилось в кошмар наяву.
«Колись давно, бачив по телевізору передачу про сиріт, і прекрасно уявив , що це таке. Вдивляючись в їх очі, в яких була надія: ось сьогодні мене покажуть по телебаченню, а завтра прийде родина. Щоб забрати мене!  ».
И только Дейна совершила чудо. Именно она нашла бездомного малыша на разорённых улицах Сараево. После того как самолёт Красного Креста переправил Кемаля в Париж, он написал Дейне и, к его изумлению, получил ответ. Дейна позвонила в приют и сказала, что приглашает Кемаля к себе в Америку. Это был самый счастливый момент в жизни искалеченного войной ребёнка.
Володимир перегорнув сторінку і читав далі. Йому подобались твори американського письменника, своєю правдивістю сюжетів. Дуже просто і з легкістю старий 90-річний чоловік описував людські відносини, фобії і страхи, недоліки, і дефекти людської психіки. Його детективи стали шедеврами світової літератури, ще задовго до  Володимирового народження. А на кожній книжці стоїть: Сидни Шелдон (род. в 1917г.) – один из современных популярнейших писателей. Автор бестселлеров, переводимых на 56языков более чем в 100странах. Сидни Шелдон вошел в Книгу рекордов Гиннесса как самый переводимый писатель мира.
Мобільний, що висить на шиї, нагадав про себе. На дисплеї світиться Вадимова світлина. 
- Привіт, Вово! Що робиш?
- Привіт. Сиджу на сходах. «Це вже щось термінове.»
- У нас у п’ятницю шкільна вікторина. Подивись у себе в енциклопедіях про грецьких математиків. Добре?
- Гаразд. Як Вадик?
- В дитсадку. Я кількох знайшла. Але мало.
- Добре. А за Архімеда тобі не треба? – запитав на кінець розмови.
- Якщо є то даси, згодиться. Привіт дідусеві Петру, - скажеш, що підшипники посипались.
Довгий гудок.
Почитавши ще з годину, Володимир зайшов у дім, трохи перепочити, чогось проковтнути прохолодного. «Спека нестерпна». Знайшов у холодильнику пластикову пляшку з «Миргородською» і склянку. Налив собі, ковтків зо два. Випив поволі, бо холодне.
Лежав на ліжку і читав УСЕ – свій універсальний словник, розшукував грецьких математиків. Виписував імена і відомості на аркуш, попутно читаючи і про інше.
Годинник-пейджер пискнув 17:00, поклав всі три довідники назад на полицю.
Зачинив двері і сів за комп’ютер. Натиснув мишкою на папку Общие документы відкрив її, знайшов документ Великие иследователи, два рази натиснув на значок ПЕЧАТЬ, перехрестився, дивлячись, як з принтера повзе надрукований текст.
Весною подарований на іменини (25років) комп’ютер став для нього другом. А ті маленькі клаптики віршів, стали рівними аркушами на моніторі. Які дуже легко було видавати на світ божий. І інколи давати в редакцію. Пробував писати і прозу. Повертаючись до мрії, залишити свій слід у літературі.
- Привіт. Я теж кількох знайшов. – повідомив сестрі, коли вона відгукнулась на дзвінок.
- Я на городі. Будеш балакати з Вадимом? Скажи дядькові привіт – стало чути, як верещить малий відпихаючи слухавку – Вадим де ти? – сміючись проказав Володимир.
- На держи. – Ало! Не хоче. Пока. – не любить хлопець балакати по телефону. – подумав Володимир, вимикаючи побілку.

Розділ ІХ.
- Володимире – запитав батько. У тебе нічого немає, для Юрія Артемовича?
- Є. А що? – відповів син. Один можу дати,лише, з монітора копію на принтер. Зніму.
- Ти повинен робити, одразу калька копій, екземплярів. – повчальним тоном мовив тато. Потрібно написати статтю, для населення про зміни в Земельному кодексі нашої держави.
- Якщо так то гаразд. Завтра буде готово – посміхнувся до Петра Васильовича. – Не спіши. Мені,ще потрібно відкоригувати початок власної статті. За коровою сходжу. День, два  у тебе, ще є. – Чупрун-старший, виходить з кімнати. «- А він правий. Зроблю два листки. Пора спробувати свої сили в інших виданнях» . Наприклад в Однокласник. Хороший журнал. В роки юності, його передплачувала Наталка, приносила до дошколяти Вовчика, і разом читали . Вона завжди називає, мене МІЙ ВОВЧИК
Володимир увімкнув комп’ютер, зайшов у Word2003 і на білий аркуш, надрукував курсивом назву ПРИТЧА ПРО ПАНА За допомогою мишки зробив назву по центру екрану.

Жив на Україні один собі пан
              Мав він маєток й доволі селян
             Панська натура шляхецькая честь
            в кожного пана у крові то єсть.
Служив в того пана конюх Іван
Не раз був він битим, як сердився пан.
           Поганий настрій чи в карти програв
          У всьому то винен покірний Іван.
          А раз у неділю здумалось пану
         Містом проїхатись у ридвані.
Сірий в яблуках - улюблений кінь
Біжить, аж гарцює шляхом рівним
      На козлах сидить незміний Іван
     - А, що це Іване, там вдалині?
     - А ну придивися. Не видко мені?
Іван придивився , каже - Ридван, на козлах сусіднього пана Стефан.
 Підїхали ближче і точно ридван.
Пан Мацієвський - маршалок шляхетний
Побачивши пана зрадів йому щиро:
 - Дозвольте мій друже до вас приєднатись. Я їздив у справах та ось мій ридван наскочив на каменя винен Стефан. Колесо відлетіло і тріснула ось.
- Сідайте шановний - посунувся пан
Гість мовив - Зенкую - і сів у ридван
Ресори, аж ахнули від ваги, такої наруги ніколи не знали і тихо скрипнувши колеса відпали.
Остались без брички пан і Іван
- Хто ж їм відновить тепер шарабан?
Сварились пани над шляхом курним
Стефан був битий і Іван разом з ним.

- Готово крапка. – молодий поет, задоволено потирав долоні. Натиснув (Печать),  на екрані, з’явилася іконка, яка повідомляла, що написане виходить за поля друку. «- А ми ось так!» Іконка зникла з’явилась інша, вона просила зазначити скільки потрібно копій. Володимир натиснув на клавіатурі 3 Приємно зашурхотів принтер. Володимир знімав, ще теплі аркуші і думав: Я то їх швидко надрукував, а редакція. Даси їм і чекай доки з’явиться у номері. Але у Ок таки напишу листа. То справа інша. Нехай порадіють за свого передплатника. Це нічого, що він мені не по віку - , як каже мати.
Глибоко в душі він знав, що йому може не пощастить. Адже Піонерія, а нині Однокласник серйозний журнал і, абищо там  не друкуватимуть. «А чи не замахнувся я дуже високо?»
В другому листі до Оксани з Чернівецького села, який писав уже на ПК. Володя зробив себе заправським оповідачем, бо по перше, розповів в листі дівчині про себе більше, як про палкого дописувача гуморесок в місцеву газету. По друге написав їй про випадок на риболовлі. Ця маленька  невигадана історія, вийшла так, життєрадісно і правдиво, що не сподобатись вона не могла. Нею юнак хотів, зачепити дівчину, бо відповіді на свій перший лист не одержав. Зла в його серці на це нема. «Багато хто їй написав, от вона і відповіла через Розраду.»
Інколи, коли на Володимира нападає депресія, він картає себе за один випадок. Якби дванадцять років тому Володимир був кмітливішим він би уже був відомим поетом районного масштабу.
3-го грудня, в далекому 1997році, на Міжнародний день інвалідів, Володю з батьками запросили на благодійний концерт, який відбувся в будинку культури. Зал був повен, яблуку ніде впасти. Спочатку виступив, голова райдержадміністрації  Іван Димидович Лепа. Повідомив громадян скільки в районі непоправних громадян, знаходиться під опікою соц-працівників. Говорив про літні табори для дітей-сиріт. Розповів про соціальну політику нашої держави. Побажавши всім присутнім здоровя і всього такого різного. – зійшов зі сцени. Потім було свято, учні співали веселих пісень, танцювали. Один школяр читав гуморески П. Глазового і С. Руданського.
Як згодом написала  «Руська земля» - свято було на славу.
В вестибюлі будинку культури, на столах, лежали малюнки і аплікації. І кожен міг подивитися на красу, яку створили дитячі рученята. Композиція Катерини Федорчук, будинок з сірників. Малюнки Романа Клінчука, і вірші і байка Володимира Чупруна лежали разом. За виконання якої Володя був нагороджений призом. Годинником-брилком . Через місяць, коли був у бабусі до нього прийшла жінка, приставилась психологом з районного центру сімї та молоді. Просила дати їй його вірші. Але розмова не склалася. Зрозумівши що не отримає Володимирових віршів вона покинула їх дім. Як їй було пояснити, що він не пише віршів, а те що є то так під настрій написане. Як ось скажімо Притча про пана. Народилась кілька днів тому, після прочитання казки , яка відома під назвою Заяче сало.
- Такої базіки, ще світ не бачив. – пригадував Вова, розповідаючи це своєму другу Андрію.
А насправді він боявся осоромитися, коли чужа людина читатиме його вірші.