Матерi. Дорога в ад

Ну ось і все,чудово пахли квіти,
Я сам собі створив дорогу в ад.
Батьки щасливі і веселі діти...
Проймає злива,б'є по квітках град.

Ну ось і все закутала у барви...
Веселка хмари, наче рої бджіл.
І як би не було,все наче марно,
Часи життя тягне здоровий віл.

Коли йому знемога він упреться,
Рогами в землю,відпочине й знов...
Тягне й тягне,проте над ним сміється,
Життя надія,віра,та любов.

Ну ось і все,своїми я руками...
Горів,страждав,кохав іще колись.
У пам'яті злились слова з думками,
Запам'ятай,працюй,живи,борись.

Ну от і все,минуть роки з роками
І промайне все те,що я створив.
Та лишаться навіки в серці з нами,
Мамині очі,ніжних,синіх злив.

Я їх любив,Хоч не вважав,що варто,
Я потайки любив від вас усіх.
Я часом не хотів почути жарти,
Чи їдкий,нехороший-людський сміх.

Я сам собі створив дорогу в ад,
Своїми неокріпшими руками.
Бо часом знав,що сильний,старший брат,
Знов вступиться за гіркі сльози мами.

Я їх любив,я їх беріг,беріг...
Та думав,щоб вартіше,легше стало.
Я заблудився,серед дум - доріг,
Не встиг прийти,де матінка чекала.

Допомогти хотів грошами їй,
Щоб мама мала все чого хотіла.
А матінка благала:-Сину,стій!
Та зупинить мене таки не сміла.

І ось на горизонті буревій,
Я здогадався,матері-всі в світі...
Хотять,щоб діти говорили їм...
Лиш говорили їм,як люблять діти.

Я так хотів створити шик,
Я працював,та знову марно й марно.
У смутку,чути голос брата звик,
-Ну,схаменись,бо буде все покарано.

Я сам собі створив дорогу в ад,
Я ним живу і дихаю часами...
Я зможу заробить на виноград,
Та вже не в змозі повернути мами.
  (Понкратова.Е.В.)