Свiтанок

Світанок дня. Ще охолода ночі
Чарує нерухомістю покою,
І свіжість вітру, — подиху природи,
Дарує легкість надземну, нелюдську.
Завмерло все, хоча все і буяє,
Пробуджується щось, щось засинає.
Я крапля, крапка, мить, пилина, попіл.
Я тут, та разом з тим десь в сірім небі.
Ось ворон злетів, крекчучи як старець,
На цілий світ викликуючи мудрість.
Та мудрість лиш тому і зрозуміла,
Хто не ганяючись уміє наздогнати,
В очах читати світ, руками чути…
А ворон згорбившись, складає крила.
Без молодості старість як цей ворон.
І варт, напевно, зрідка оглядатись
Та сил знайти назад не повернутись…
Без молодості щастя недосяжне,
Як недосяжний день без світла ранку.
Та час…
                Життя пісок знов просипає,
І кОлесо у день перехилилось,
І ніч відпустить як би не тримала
Із своїх не стискаючих обіймів
                усе навкруг.
Світанок дня…
Світанок.
                10.98